Традиції українського ринку влади
Період Української революції 1917 – 1920 років, який став новою серйозною спробою відновити українську державність у її традиційних демократичних формах. Розмах національно-визвольної боротьби українського народу дозволив вже в листопаді 1917 року проголосити Українську Народну Республіку, спочатку на автономних засадах, у складі єдиної Росії. Слід зазначити, що вже тоді у Третьому Універсалі Центральна Рада проголосила традиційні для українського народу демократичні принципи – свободи слова, преси, віросповідання, зборів, недоторканності особи. Було скасовано смертну кару.
Подальша зміна політичної обстановки – перемога більшовиків у Росії і їхня навала на українські землі значно посилила динамізм усіх соціально-політичних процесів. 22 січня 1918 року Центральна Рада видає Четвертий Універсал, у якому проголошує повну незалежність УНР. Відтак було створено державу, яка протягом чотирьох місяців свого існування використовувала парламентську форму правління. Навіть в останній день своєї діяльності Центральна Рада лишилася вірною принципам демократизму. Вона обрала першого президента УНР і затвердила Конституцію республіки – «Статут про державний устрій, права і волі УНР». Та історичні обставини склалися так, що цей документ не встиг стати чинним. Разом з тим, він є важливим історико-правовим актом, у якому викладено бачення тодішньої політичної еліти майбутнього українського державного устрою.
Конституція УНР основним принципом функціонування державних структур проголосила суто демократичний принцип розподілу влади на три гілки. Законодавча влада належала Всенародним Зборам, обраним шляхом голосування. Рада Міністрів визначалася вищим органом виконавчої влади. Вищою судовою владою повинний був бути Генеральний Суд, обраний Всенародними Зборами. Громадянам УНР гарантувалися всі демократичні свободи, а національним меншинам забезпечувалося право національної автономії. Вищим законодавчим органом, який тоді зароджувався, мали стати Національні Установчі Збори, що обиралися також демократичним шляхом – прямим і таємним голосуванням, з урахуванням принципу пропорційного представництва. Вищим виконавчим органом ставала Національна Рада, що мала обиратися Національними Зборами. Разом з тим, усі постанови, що відносилися до її компетенції, повинні були розглядатися і затверджуватися Всенародними Зборами УНР.
На основі проаналізованих фактів можна зробити висновок, що головним принципом формування тогочасної української державної системи виступав традиційний демократизм. Конституція передбачала створення парламентської республіки, адже Всенародні Збори мали бути провідником державної політики, їм належало, наприклад, право оголошувати вотум недовіри урядові й окремим міністрам.Політологи А. Слюсаренко і М. Томенко, відзначаючи “всесилля парламенту”, вважають, що “юридичним нонсенсом була відсутність в основному законі УНР посади голови держави (президента) і глави уряду (прем’єра)” [10]. Однак реальне політичне життя вносило свої корективи. На останньому засіданні Малої Ради Президентом України був обраний М. Грушевський. Незважаючи на істотні юридичні вади, положення Конституції УНР свідчать про дотримання принципів традиційного демократизму українського народу. Лідери тодішніх політичних сил виявили цілком європейський характер політичного мислення.
Процес державотворення в Наддніпрянщині надихнув західне українство використати сприятливі політичні умови (військова поразка і розвал Австро-Угорської імперії) на створення власної державності. І тут державотворення відбувалося цілком демократичним шляхом. Спочатку, 18 жовтня 1918 року, у Львові парламентарії, лідери політичних партій і церковних ієрархів Східної Галичини та Буковини ухвалили рішення про утворення Української Національної Ради – представницького органу. Крім того, було оголошено про намір об’єднати всі західноукраїнські землі в єдне ціле. Після досягнення згоди між усіма партіями регіону 9 листопада 1918 року було утворено уряд – Генеральний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Незабаром було офіційно проголошено нову державу – Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Був схвалений Тимчасовий Основний Закон ЗУНР, що разом з пізнішими доповненнями визначив сутність і особливість нового державного ладу.
Прагнення до національної єдності українства обумовило вступ ЗУНР у правові відносини з УНР. 22 січня 1919 року в Києві був проголошений Акт злуки (об’єднання) двох українських держав, відповідно до якого ЗУНР гарантувалася повна автономія, зберігалися її органи влади з усіма їх повноваженнями. У перші місяці існування соборна УНР була конфедеративним утворенням. Остаточне рішення про характер державної структури відкладалося до Установчих Зборів, які так і не удалося провести. Оцінюючи політичні засади ЗУНР, варто підкреслити, що вони, як і в УНР, відповідали основним принципам демократії.
Ретроспективний аналіз свідчить, що, в основному, всі українські політичні сили прагнули на основі демократичних принципів, узгоджених рішень створити цивілізовану державу, демократичне законодавче поле, яке стало б надійною основою для стабільного функціонування усіх форм і методів політичного ринку влади.