Теоретичні основи політичного лідерства в сучасній політичній науці

Політична наука прагне всебічно аналізувати й оцінювати діяльність сучасних політичних лідерів у комплексі з усіма вищезгаданими функціями й факторами. У цій справі чимало труднощів, особливо при вивченні лідерства в перехідних соціально-політичних формаціях, що склалися на пострадянському просторі. Труднощі в оцінці політичних лідерів нових держав і політичних систем полягає в тім, що вона дається не тільки вченими-суспільствознавцями, але й діючими політиками різного рангу й засобами масової інформації, оцінна шкала яких досить кон’юнктурна та суб’єктивна. На жаль, і деякі суспільствознавці йдуть на налигачі у політиків і політичних оглядачів, приклеюючи неприємні, а іноді й образливі ярлики тим або іншим політичним лідерам, особливо зарубіжним. Виникає ситуація подвійних стандартів, притаманна політикам і публіцистам, але зовсім неприйнятна для представників політичної науки. Нам здається, що об’єктивна оцінка лідерів має формуватися на реальних результатах їх діяльності, а критеріями такої результативності можуть бути досягнення або провали у всіх сферах життєдіяльності суспільства, рівень підтримки власним населенням, а не суб’єктивні думки зарубіжних оракулів.

Науково-теоретична розробка проблеми типологізації політичного лідерства одержала розвиток у численних працях політологів ХХ сторіччя. Родоначальником цього наукового напряму вважається німецький політичний мислитель М. Вебер. Його концепція визначення трьох типів лідерства - традиційного (вожді племен і монархи), рутинного (демократично обрані глави держав і інших управлінських структур) і харизматичного (видатні політики) – стала не тільки основною, але й дала імпульс формуванню численних наукових шкіл типології політичного лідерства. Серед найбільш відомих теоретиків політичного лідерства слід назвати англійських політологів К. Ходжкінсона та С. Джібба, француза Е. де Боно, американку М. Г. Херманн, а також Р. Стогділла, Ж. Блонделя, Р. Арона та інших.

К. Ходжкінсон у працях „Філософія адміністрування” (1978 р.) і „Філософія лідерства” (1983 р.) запропонував власну класифікацію лідерства, що передбачає чотири основні його типи: „лідер-кар’єрист”, „лідер-політик”, „лідер-технік” і „лідер-поет”. Учений вважає, що й такі визначення не можуть дати вичерпну характеристику тому чи іншому типу лідера. Тут багато що залежить від політичної ситуації і середовища, у якому здійснюється лідерство, від особистих здібностей лідера, а також від якісних особливостей соратників та найближчого оточення. Цікаві висновки дослідника стосовно кожного архетипу лідера: „лідер-кар’єрист” виступає залежно від різних обставин як хижак або опортуніст, „лідер-політик” – як демагог або демократ, „лідер-технік” – як бюрократ або технократ, „лідер-поет” – як захисник або маніяк.Аналізуючи змістову сутність сучасних концепцій типології політичного лідерства, можна впевнено говорити, що, незалежно від того, якою кількістю типів лідерства відрізняється та чи інша концепція, основою для їх усіх є класична веберівська тріада. Зрозуміло, сучасна насиченість, розмаїтість і ускладненість політичного життя дають ученим можливість розширювати типологію лідерства, давати точніші визначення відповідно до конкретної історико-політичної ситуації. Так, французький політолог Е. де Боно виокремлює у своїй концепції 14 типів лідерів залежно від ролі, яку вони виконують: організатори, зберігачі інформації, слідопити, дослідники, генератори ідей, синтезатори, реактори, пояснювачі, комунікатори, продавці ідей, організатори груп, дипломати, проводирі та виконавці. Такий підхід до типологізації лідерства викликає певний сумнів, оскільки тут у наявності переплетення понять, які втручаються у сферу самостійних теоретичних проблем лідерства: характеристику лідерських рис і стилю лідерської діяльності. Крім того, така типологізація можлива чисто теоретично й зовсім не характерна для реальної політичної практики, у якій поєднується багато означених вище лідерських типів.

Хотілося б особливо зупинитися на проблемі харизматичного лідерства. Заслугою М. Вебера є те, що він першим це визначення увів у сферу політики, бо раніше харизматичними лідерами були представники релігій, і не просто представники, а їх основоположники – Христос, Будда, Мойсей, Магомет, Заратустра, Лютер, Кальвін та інші. М. Вебер сформулював основні якісні характеристики харизматичного лідера й визначив політичні умови, у яких він стає затребуваним і діє.

Згідно з веберівською концепцією, харизматичний політичний лідер має від природи видатні інтелектуальні, організаторські та ораторські здібності, а його політична діяльність може бути затребуваною в умовах гострих кризових або революційних ситуацій. Політичними прототипами веберівського харизматичного лідера стали В. Ленін і вождь Баварської радянської республіки 1918 року К. Эйснер, хоча бурхливий політичний період перших десятиліть ХХ століття висунув на політичну арену величезну кількість політиків, які залишили значний слід у світовій історії, однак не зараховувалися до харизматиків. Післявеберівські автори концепцій типології політичного лідерства зарахували до переліку харизматичних політиків Ф. Рузвельта, Й. Сталіна, У. Черчілля, А. Гітлера, Б. Муссоліні, Мао Цзедуна, М. Ганді, Ш. де Голля, М. Тетчер, М. Хрущова, Ф. Кастро та інших діячів, які хоча б частково відповідали харизматичним стандартам.

Останнім часом, на жаль, стала помітною згубна тенденція: деякі політологи під впливом політичної публіцистики, яка є досить далекою від науки й виконує певне соціальне замовлення, до числа харизматичних лідерів зараховують всіх діячів, які досягли якихось вершин влади або опинилися на чолі впливових політичних структур. Відтак в окремих наукових публікаціях при визначенні якісних рис того чи іншого сучасного політика стало застосовуватися антинаукове твердження: „у нього така ось харизма”. Яка „така харизма”? Харизма або є у лідера, або її геть немає. Вона не може вимірюватися якимись часточками чи пропорціями. Крім згаданих вище веберівських якостей, харизматичний лідер повинен користуватися майже релігійною довірою широких народних мас або більшості суспільств. Отже, вульгаризація веберівської концепції зараховує до харизматичних лідерів пересічних політиків, політичних авантюристів і демагогів, які за сприятливого для них збігу обставин досягають іноді владних вершин, а потім безславно йдуть у політичне небуття.