Теоретичні основи політичного лідерства в сучасній політичній науці

Фундаментальні наукові розробки проблем політичного лідерства припадають на першу половину ХХ століття - період, який багато політологів називають бумом дослідження феномена лідерства. Когорта блискучих учених-політологів, зокрема, М. Вебер, О. Тоффлер, Ж. Блондель, А. Лоутон, Р. Стогділл, Р. Михельс, К. Джибб, Б. Басс, Г. Лассуел, запропонували оригінальні теорії лідерства. Зусиллями теоретиків було визначено й розроблено основні елементи, тобто складові цього феномена: 1) характерні риси особистості лідера; 2) характеристика його послідовників і найближчого політичного оточення; 3) оцінка політичної ситуації, у якій діє лідер; 4) значимість політичних завдань і програмових положень на певний період лідерства.

Поняття лідерства західні політологи трактують по-різному, залежно від особистих поглядів та оцінок політичного процесу. Тому політичне лідерство, згідно із західними концепціями, виступає як: 1) центр групових процесів; 2) прояв особистісних рис; 3) мистецтво досягнення згоди; 4) дія й поведінка; 5) інструмент досягнення мети або результату; 6) взаємодія; 7) уміння переконувати; 8) здійснення впливу; 9) відношення влади; 10) диференціація ролей; 11) ініціація або введення структури.

Узагальнений погляд на політичне лідерство дає можливість виокремити такі підходи у його визначенні:

• лідерство як різновид влади, носієм якої виступає не більшість, а одна людина або політична група;

• лідерство як управлінський статус, керівна посада, пов’язана із прийняттям важливих політичних рішень;

• лідерство як вплив на інших людей, що передбачає: 1) постійний і стійкий вплив (до лідерів не можна зараховувати людей, що зробили разовий вплив на політичний процес); 2) керівний вплив лідера повинен здійснюватися на політичну структуру (групу, партію, рух) з подальшим поширенням на все суспільство або його більшість; 3) політичного лідера відрізняє від інших явна інтелектуальна, організаторська і вольова перевага; 4) вплив лідера формується не силою, а авторитетом або визнанням правомірності керівництва;

• лідерство як особливий вид підприємництва на специфічному ринку, на якому політики в конкурентній боротьбі обмінюють свої політичні програми й пропоновані шляхи їх реалізації на владні посади;

• лідерство як символ спільності та зразок політичної поведінки певної групи, партії, руху, політичної еліти, що відображають інтереси й сподівання широких народних мас або більшості суспільства.

Отже, попередньо можна зробити такі узагальнення: 1) лідерство є тісним взаємозв’язком, взаємодією і взаємовпливом складових (лідер, послідовники, середовище, завдання); 2) лідерство не обмежується набором неординарних якостей і здатностей лідера, а є особливим видом міжособистісних відносин; 3) лідерство пов’язане з роллю, яку виконує особистість у певній політичній системі; 4) з лідерством асоціюється не абстрактний вплив, а вплив цілеспрямований; 5) процес лідерства тривалий у часі й динамічний.

В одній статті неможливо охарактеризувати всі теоретичні положення й розробки, що стосуються політичного лідерства. Автор вважає можливим обмежити свою роботу лише загальним означенням основних науково-теоретичних понять і визначень політичного лідерства. Однак такий підхід був би явно недостатнім, тому що внутрішньополітична ситуація в нових державних утвореннях на пострадянському просторі, міжнародний статус і становище цих держав, поведінка й практична діяльність їх політичних лідерів потребують певних додаткових акцентів стосовно теорії політичного лідерства.Політична наука сформулювала й обгрунтувала функції сучасного політичного лідера, які розкривають зміст управління суспільством. Серед них: інтегративна (узгодження й об’єднання спільних ідей, цінностей і ідеалів); орієнтаційна (вироблення політичного курсу й програми діяльності); інструменталістська (проведення політичного курсу й вироблення механізму); мобілізаційна (проявляється в умовах глибоких перетворень у суспільстві); соціального арбітражу й патронажу (в умовах надмірного засилля й сваволі чиновників); легітимації політичного порядку.

Англійський політолог Д. Томпсон запропонував власне тлумачення функцій сучасного політичного лідера, яке полягає в: 1) створенні політичної коаліції на основі вміння переконувати й вести переговори; 2) визначенні програми дій і формуванні політики; 3) здатності викликати оптимізм та ентузіазм; 4) формуванні й підтриманні власного іміджу; 5) доборі й вихованні ефективного управлінського персоналу; 6) збиранні й умілому використанні інформації; 7) своєчасному вирішенні насущних проблем суспільства.

Отже, прагматичний підхід до виконання лідерських функцій дозволяє результативно й універсально вирішувати основні управлінські завдання загальнонаціонального політичного лідера. В сучасних умовах переважна більшість лідерів держав прагнуть здійснювати управлінські функції у відповідності зі своїми індивідуальними (інтелектуальними й організаторськими) здібностями, властивостями темпераменту, професіоналізмом найближчого оточення, якістю керівної еліти, соціально-економічним і внутрішньополітичним станом суспільства, міжнародним статусом країни тощо.