Співпраця України та Європейського Союзу в галузі освіти і науки
Через усе це співпраця з західноєвропейськими університетами й іншими освітніми закладами для України життєво необхідна. Досвід трансформації та модернізації освіти, нагромаджений в країнах ЄС, навіть з усіма їх теперішніми проблемами, є важливим орієнтиром у реформуванні української системи вищої освіти. В разі її успіху, внаслідок дії законів попиту і пропозиції, це неминуче викличе зміни й у діяльності нашої науки.
Тим часом, наш рух до Болонського процесу має лише зовнішні, суто формальні вияви. Говориться про кредити, модульні системи... Тоді як треба порушувати питання про сучасні витрати на якісну підготовку фахівця, зокрема й про витрати на належне матеріальне забезпечення та професійне зростання викладачів, підтримку талановитих і здібних людей у цьому середовищі, відсепарування непрацездатних та корумпованих „діячів освіти”.
Слід всіляко підтримувати зусилля вітчизняних реформаторів освіти, в тому числі й за рахунок громадського тиску на управлінців з боку університетських та академічних спільнот. Але цілеспрямованість такого тиску можна забезпечити тільки внаслідок повноцінної поінформованості університетських та академічних кіл про завдання та основні етапи адаптації до вимог Болонського процесу, що можливо на основі постійно діючих горизонтальних партнерських відносин з європейськими інституціями освіти й науки.
Але ж наша гуманітарна наука має суттєві труднощі з таким входженням у європейський інтелектуальний та інформаційний простір. Одна з проблем, які тільки починають усвідомлюватися, – помітна диспропорція між можливостями столичних закладів освіти й науки та регіональних наукових і освітніх центрів. Економіка України нині, як і в деяких інших пострадянських країнах, виразно моноцентрична: більшість фінансових, інвестиційних та інших ресурсів зосереджено в Києві. Один з показників: столиця сплачує майже чверть надходжень до держбюджету. А це робить регіональне життя, в тому числі й науково-освітянське, провінційним, а то й деградуючим. Диспропорція потребує виправлення хоча б тому, що в регіонах проживає не лише абсолютна більшість населення, але й тому, що тут, як не дивно, зберігається, попри все, потужний інтелектуальний та ресурсний потенціал, котрий заслуговує на краще застосування його можливостей.
Чимала частина нині депресивних регіонів перебуває у прикордонній смузі розширеного ЄС. Тому можна покладати якісь надії на підтримку країн-сусідів. Але, звичайно ж, подолання регіональних диспропорцій у можливостях розвитку науки й освіти є невідкладним завданням влади і суспільства. Водночас допомога з боку ЄС та врахування цього фактора у плануванні й реалізації програм науково-технічної допомоги та освітньо-культурної співпраці може (і має) враховуватися представниками країн ЄС, у тому числі й відповідними структурами Єврокомісії.
Корекції та критичного переосмислення, на нашу думку, заслуговує й фінансова ідеологія реалізації окремих програм партнерської співпраці ЄС в Україні. З одного боку, такі програми, як, наприклад, проекти „Тасіс”, або й „Темпус”, надміру контролюються чиновниками. Часом здається, що ці програми існують радше для люб’язної підтримки європейської і нашої бюрократії, а не засобом допомоги конкретним секторам економіки та пріоритетним сферам наукового розвитку України. Та й інші програми, фінансовані ЄС, (принаймні – донедавна) здавалися створеними для оплати праці західних партнерів, часом просто безпорадних в умовах України. Це викликає недовіру до самої політики формування бюджету відповідних програм.
Такі твердження дещо полемічно перебільшенні, але ж треба привернути увагу й наших поважних західних партнерів до існування цієї проблеми і негативного її сприйняття в Україні – для того, щоб відшукати засоби гідного її розв’язання.
Програма та інструментарій „Нового сусідства”: українські очікуванняПісля ухвалення Єврокомісією програми „Ширша Європа”, про яку представництво Єврокомісії в Україні повідомляло із захватом як „гарну новину для України”, український політикум і суспільство відреагували на неї з вельми помірним ентузіазмом. Адже, незважаючи на задекларований програмою „диференційований підхід” до нас, ступінь виокремлення політики ЄС стосовно України, у порівнянні з політикою щодо інших східноєвропейських сусідів, нічим особливо нас не захоплював [5]. Скажімо, в багатьох аспектах двосторонньої співпраці з ЄС Росія отримала і продовжує отримувати набагато розмаїтіші форми взаємодії на політичному рівні, не кажучи вже про деякі торгово-економічні преференції [6]. Це болісно зачіпає офіційний Київ, як його провладні, так і опозиційні сили. Можливо, лише окрім відверто проросійських, які з радістю користуються таким дисбалансом зовнішньої політики ЄС, аби настирливо нагадувати: „Бачите, на Заході нас ніхто не чекає, там ми нікому не потрібні, єдиний порятунок – щонайтісніша інтеграція з Росією”.
Але ж, на відміну від Москви, офіційний Київ і до, а тим більше після „помаранчевої революції” пов’язує своє майбутнє саме з євроінтеграцією. Офіційна Стратегія і Програма української інтеграції до Європи, цілі якої нещодавно підтвердив новий Президент України, передбачає наступну логіку дій нашої країни. Спершу – завершення переговорів з ЄС про набуття Україною статусу країни з ринковою економікою, потім – вступ до СОТ, по тому – створення зони вільної торгівлі з ЄС (передбаченої ще УПС), далі – набуття нами статусу асоційованого члена ЄС з укладанням відповідної Європейської Угоди і, нарешті, в міру виконання Копенгагенських критеріїв, початок переговорів з ЄС про вступ до нього [7].