Свобода дії як чинник політичного успіху

Як бачимо, для досягнення успіху свобода є необхідним елементом, адже вона виступає способом зняття зовнішніх обмежень для прояву особистих якостей, прагнень до успіху, боротьби за нього. Свобода, якою б вона не була – творчою, науковою, економічною, політичною, є своєрідною цінністю, що визначає активний тип життєдіяльності. Тому в політиці поняття успіху асоціюється з конкурентною політичною боротьбою, відповідальними лідерами, з можливістю робити раціональний вибір. Все це відображає, насамперед, активну життєдіяльність, виявом якої є свобода. Отже, свобода, передбачаючи особисту відповідальність і можливість самореалізації політика, є необхідним елементом досягнення політичного успіху як своєрідної підсумкової оцінки його діяльності [3, с. 94].

На сучасному етапі розвитку українського суспільства найбільш життєвими виявились традиції постмодерну. Основні гасла цього світорозуміння певною мірою позбавлені аксіологічних орієнтирів, тому будь-яка творчість перетворюється на бізнес, „масовою” стає особистість без принципів та ідеалів. Відтак постає проблема вседозволеності, свободи від усього – від держави, суспільства, особистості... Це спостерігається в усіх сферах суспільного життя, а особливо в політиці. Основним принципом політичної діяльності стає безпринципність. У більшості випадків політичні суб’єкти не висувають жодних політичних цілей, а просто грають свої ролі. Тобто, політика перетворюється на спосіб заробляння грошей. Свобода стає непотрібною, адже домінуючою стає свобода від відповідальності та зусиль, спрямованих на досягнення мети. За таких обставин в політиці не лишається місця для успіху, адже він замінюється поняттям везіння. Везіння дозволяє реалізувати свої потреби в політиці, не докладаючи серйозних зусиль, бо політична боротьба замінюється залаштунковими переговорами, головну роль відіграють політичні технології, вибір здійснюється за випадкових обставин, а народ стає об’єктом маніпулювання.

Такий стан речей сприяє політичній апатії та дестабілізації суспільно-політичного розвитку. Можна говорити про зміну образу раціонально-діючої людини, яка пізнавала об’єктивні закономірності дійсності та перетворювала її задля досягнення успіху, на образ людини, котра живе в непередбачуваному світі, очікує везіння та насолоджується свободою від усього [3, с. 96 - 97].

Отже, наявність свободи відображає позитивний баланс в життєдіяльності людини, здатної ставити перед собою раціональні цілі та відповідати за результати їх втілення. Свобода є необхідним елементом досягнення політичного успіху, оскільки знімає обмеження для прояву особистісних якостей, прагнення боротися та досягати мети. Нівелювання духовних принципів, які є смислоутворюючими в людському бутті, приводить до свободи від всього та всіх, а, отже, до заміни поняття успіх на везіння. Брак категорії успіху в політиці позбавляє її всіх смислоутворюючих чинників - конкурентної боротьби, професіоналізму, відповідальності політика за свої вчинки.

Суттєво доповнювати перелічені риси має віра політика у можливість реалізації поставленої мети. Політична віра - елемент політичного світогляду людини, який виступає своєрідною мобілізаційною програмою стосовно прилучення людини до політичного процесу. Вона втілює світоперетворювальні можливості світогляду, які проявляються в наступному: 1) за допомогою віри людина вводить у свій духовний світ і практичне життя те, чого не має безпосередньо у складі життєвого досвіду; 2) політична віра стає активним компонентом перетворення політичної дійсності, оскільки людина володіє обмеженими знаннями про світ, політичне життя, і це не дає їй змоги повністю передбачити політичне майбутнє і свідомо творити його.Своєрідно підходили до визначення ролі віри у створенні майбутнього філософи-екзистенціалісти релігійного напряму (С. Кіркегор, К. Ясперс, Л. Шестов, М. Бердяєв), які вважали, що в проблемній ситуації зіткнення з невідомим, коли розум вже не може мотивувати дії, у людини залишається один вибір - віра в того, єдиного, який тільки й може бути вище розуму, — в Бога. Така віра рятує людину від свавілля. Тісний зв’язок віри з політикою вбачав М. Вебер; він звертав увагу на необхідність існування таких видів влади, що породжують віру, а, отже, стимулюють активність суб’єктів політики. Крім того, віра має проявлятися і в діяльності політика, оскільки прагнення влади може стати, на його думку, предметом суто особистого інтересу [7, с. 71].

М. Вебер висловився щодо цього так: „Він може служити цілям національним або загальнолюдським, соціальним і етичним чи культурним, світським чи релігійним, він може спиратися на глибоку віру в прогрес (байдуже, в якому розумінні) або ж холодно відкидати віру такого гатунку, він може претендувати на служіння ідеї або ж служити цілям повсякденного життя, - одначе якась віра мусить бути завжди. В протилежному випадку - і це абсолютно правильно - прокляття нікчемності тяжіє і над зовні вагомими політичними успіхами” [2, с. 176].

Тобто, воля, свобода вибору, відповідальність, віра виступають для політика як смислотворчі характеристики його політичного успіху. Везіння не передбачає формування певних рис особистості, оскільки потребує не постійної роботи над собою, а очікування щасливого випадку, збігу обставин, котрі посприяють в тій чи іншій сфері політичної діяльності. Везіння в своїй онтологічній суті не потребує спільних зусиль, оскільки є асоціальним. Очікування щасливого випадку не вимагає координації та узгодження дій з іншими людьми, тобто з власною командою. Успіх, будучи підсумком всіх досягнень та можливих прорахунків політика, лише за зовнішніми проявами належить певній людині. Адже в процесі його досягнення будь-який політичний суб’єкт спирається на підтримку власної команди чи партії.