Свобода дії як чинник політичного успіху
Інтерпретація понять успіху та везіння в різних культурах дозволяє виокремити їх основні характеристики, що дає змогу конкретизувати суть політичного успіху.
Прагнення до успіху передбачає формування специфічних особистісних рис політика, серед яких: здатність висувати конкретні цілі, наявність власної свободи вибору, що опосередковується відповідальністю за результат. Факт постановки цілей свідчить про прагнення людини одержати бажаний результат (тобто, досягти успіху) за рахунок свого особистісно-творчого потенціалу, реалізація якого неможлива без вольових зусиль.
Воля є соціальним аспектом здатності людини цілеспрямовувати діяльність на досягнення суспільно-значимої мети, здійснювати саморегуляцію власних психічних і розумових здібностей та своєї поведінки. Феномен волі проявляється в ситуації здійснення вибору між альтернативними моделями поведінки. Ще Ф. Аквінський визначив волю як здатність робити вибір між добром і злом. На його думку, свобода волі і пов’язані з нею правильні рішення щодо вибору прямо залежать від інтелекту політика. Саме воля дозволяє скеровувати дії на дотримання моральних чеснот. Успішним є той, чия воля і вчинки узгоджені з нормою Божественного закону і відповідають моральній світобудові [5, с. 269 - 270].
Воля – це діяльнісна активність, спрямована на конструктивні, соціально-цінні перетворення. Зміст цього явища визначається світоглядною позицією індивіда, ціннісними орієнтаціями та соціально-сприйнятними настановами. Саме наявність волі є однією з умов набуття статусу лідера в будь-якій сфері суспільно-політичного життя [8, с. 127 -128]. Серед перешкод, які мінімізують вольові зусилля політика, можна назвати такі: 1) невизначеність бажання; 2) обмеженість інформації про способи досягнення мети; 3) матеріально-фінансові проблеми; 4) суперечливість самої мети, що позбавляє людину впевненості у досягненні позитивного результату; 5) граничні часові рамки щодо можливості досягнення мети [1, с. 135 - 136].
Свобода є особливим способом детермінації духовної реальності. І. Кант розглядав це поняття крізь призму моральних засад певної діяльності. На його думку, кожна людина в процесі творчості чи дії має спиратися на почуття власної гідності та внутрішню свободу (тобто, особисту автономію). Ця автономія виражається у повазі до інших людей та здатності критично оцінювати власні дії. „Право людини, - зазначав І. Кант, - має бути священним, яких би жертв це не коштувало пануючій владі. Тут немає середини і не можна мислити нижче прагматично-обумовленого права... Всій політиці слід стати на коліна перед правом, але вона може сподіватися на повільне досягнення тієї сходинки, де вона буде виблискувати...” [10, с. 202]. Тобто, право - це зовнішній простір людської свободи, який захищає індивіда від інших людей, а суспільство - від злочинів.
У сфері політичної діяльності почуття гідності через спонукаючі мотиви, результатом яких може бути досягнення влади, політичного успіху, стає переважним фактором у структурі особистості, внаслідок чого порушується баланс між моральним обов’язком та особистою автономією. Порушення балансу підштовхує політика до дій, несумісних з моральними принципами, хоча і сприяють успішності його кар’єри.
Водночас особиста автономія як явище, притаманне розумній людській природі, передбачає здатність людини усвідомлювати й контролювати власну поведінку, а, отже, вміння ставити перед собою мету та обирати засоби її досягнення. Це здійснюється на основі усвідомлення альтернатив своєї поведінки та вибору між існуючими зовнішніми та внутрішніми засобами контролю над нею [4, с. 104 - 107].
Свобода проявляється в людській життєдіяльності, адже духовність є специфічною властивістю людського існування, що становить взаємодію духовних (свідомих і несвідомих) та природних (тілесно-біологічних) чинників. Тому свобода проявляється в усвідомленні можливих меж людської поведінки, які залежать від конкретних умов існування. Атрибутивними ознаками свободи як духовного феномена є вибір (оскільки духовний „простір” є плюралістичним „полем можливостей”) і відповідальність [9, с. 570].
Здатність здійснювати вибір згідно з своїми потребами і можливостями дозволяє політикові бути не тільки активним діячем політичного простору, а й користуватися необхідними ресурсами, котрі є продуктом культурно-історичного буття (суспільної моралі, політики, права). Це одна з умов утвердження суб’єкта в політичному житті та відповідності його дій сучасній політичній ситуації.Відповідальність (у нашому випадку – політична) є атрибутом свободи й активності людини, що проявляється не тільки в постійному пошуку самостійного вибору, а, головне, у прийнятті ефективних рішень щодо самоствердження в політичному просторі. Вона передбачає власне самоусвідомлення на рівні законів та закономірностей політичного життя, що, у свою чергу, забезпечує політикові можливість діяти за будь-яких життєвих обставин. Політична відповідальність перебуває в центрі взаємовідносин і взаємопорозуміння між суспільством і політичним лідером, виступаючи регулятивом цієї взаємодії. Оскільки трактування політичного успіху неможливе без врахування громадського оцінювання, то саме відповідальність за свою політичну діяльність є найбільш значимим критерієм, на основі якого суспільство визначає рівень успішності політичного лідера. Для самого ж політичного лідера наявність почуття відповідальності є своєрідним засобом самоствердження в політиці як професіонала, котрий за будь-яких життєвих ситуацій здійснює осмислений вибір альтернатив, враховуючи можливі наслідки своєї діяльності.