Політичне насилля: теоретичний аспект
Інституціоналізація надає гнучкість і адаптивність політичним структурам, можливість швидко реагувати на зміни у стратифікаційній та інших системах суспільства. Демократія володіє більшими адаптаційними здатностями, ніж інші форми владних відносин, що зменшує в ній ризик дестабілізації, використання насилля у політичному процесі (як „згори”, так і „знизу”).
Послаблення державної влади є одним з головних джерел насилля в межах відповідної політичної спільноти. Найважливіші прояви цього – нездатність влади забезпечити стабільність та економічний прогрес суспільства, втрата державою монополії на легітимне насилля. Ці явища тісно пов’язані між собою. Державна влада, яка не має монополії на насилля, найчастіше не здатна ефективно виконувати свої завдання. В суспільстві виникають різні центри влади, які використовують у боротьбі одна з однією насильницькі засоби. Органи державної влади не в змозі забезпечити політичну стабільність, інтеграцію суспільства. В результаті нормальний політичний процес порушується бунтами, повстаннями та іншими формами політичного насилля.
В цілому насилля – антипод гуманізму і моральності, оскільки означає дії, спрямовані проти людини та її гідності. Систематичне застосування насилля руйнує моральні основи суспільства, спільного життя людей, солідарність, довіру, правові відносини тощо. Водночас, внаслідок недосконалості насамперед самої людини, а також форм її колективного життя, суспільство не може повністю усунути будь-яке насилля і змушене з метою його обмеження та припинення використовувати силу.
Протягом багатьох століть насилля виступало найважливішим способом вирішення гострих соціальних суперечок, їх зворотною стороною, особливо у відносинах між народами. Політикам, які не володіють моральною культурою, гуманними переконаннями, воно здається найефективнішим та дуже привабливим методом досягнення своїх цілей, оскільки здатне фізично усунути супротивника.
„Виправдання” насилля має, принаймні, дві підстави. Перша з них – природне чи цілеспрямоване формування образу ворога. Як пише М. Берг, „чужий, інший, незрозумілий” – найпростіший, наївний, але апробований об’єкт для ненависті” [4, с. 52].
Друга підстава пов’язана з першою і являє собою результат діяльності ідеологів. Людська агресія потребує виходу, проте людину влаштовує лише „свята ненависть”, „праведний гнів”, „праведна жадоба крові”. Їй необхідне благородне обгрунтування її поривів, хрестоматійний образ ворога, потребу в яких задовольняє розвинений інститут державної ідеології. За допомогою ідеологічного навіювання формується самосвідомість, яка сприймає соціально-історичну дійсність у чорно-білому зображенні: своє – квінтесенція добра, чуже – концентрація зла. На цьому грунті, як правило, виникають подвійні стандарти: насилля виправдовується і навіть прославляється щодо „чужих”, жертви ж насилля сприймають його як злочин.
Чи може насилля відігравати позитивну роль у політиці і бути виправданим? На це запитання не можна дати однозначної відповіді. Одні дослідники вважають, що насилля неможливо аргументувати етично, а „констатація неминучості та незламності насилля переходить в його виправдання” [2, с. 11]. Інші ж переконані, що боротьба в суспільстві, насилля мають певні межі і можуть бути виправдані лише остільки, оскільки забезпечують реалізацію загальнолюдських законів і похідних від них норм моральності. За цими рамками боротьба, насилля немовби перевищують межі припустимої оборони і набувають аморального характеру.
Очевидно, що оцінка насилля з точки зору його моральності залежить від конкретно-історичних обставин. Насилля виправдане лише в тому випадку, коли політична боротьба ведеться проти автократичного режиму і не існує легальних можливостей для дій опозиції. Крім того, справедливим можна вважати насилля у випадку відображення неспровокованої озброєної агресії ззовні, при придушенні збройного заколоту та інших насильницьких дій, спрямованих на скинення демократичного державного ладу.У будь-якому випадку насилля має бути жорстко юридично й морально обмеженим. По-перше, воно має здійснюватися у відповідності з демократично прийнятими законами; по-друге, має спрямовуватися безпосередньо проти суб’єктів насильницьких дій і не супроводжуватися ліквідацією фундаментальних прав і свобод; по-третє, насилля не повинно виходити за межі загальнолюдської моральності.
Ліквідувати насилля повністю навряд чи можливо. Питання полягає в іншому: що має зробити суспільство, аби знизити його прояви до можливого найнижчого рівня, не дозволити насиллю оволодіти суспільством, стати превалюючою формою взаємовідносин людей.
Література:
1. Губин В. Д. Русская культура и феномен насилия // Вопросы философии. – 1995. – №5. – С. 3 – 5.