Політичні і правові ідеї Київської Русі в різних інтерпретаціях Спадкоємці прагнуть отримати спадок і створити нові міфи

Деякі історики приймали норманську теорію (М. Карамзін, С. Соловйов), деякі відкидали її (О. Герцен, М. Чернишевський, М. Добролюбов, Ю. Забєлін, М. Костомаров, Б. Греков, Б. Рибаков, П. Толочко та інші). Тим більше, що доведено: „Повість временних літ” від Нестора до нас дійшла не в автентичному стані. Чимось цей літопис не влаштував Володимира Мономаха, і він віддав його на переробку ігумену Видубицького монастиря Сильвестру. Що змінив у ній ігумен сьогодні встановити неможливо. Та оскільки Володимир Мономах був нащадком Рюрика, то не важко висловити деякі гіпотези.

Своєрідний підхід до цього питання мав В. Ключевський. Він скептично оцінював і радикальних норманістів, і прихильників слов’янської теорії і твердив, що не варто переоцінювати впливу норманів (варягів). Дослідник вважав думку про „запрошення варягів” красивим туманом народних легенд. Поступово точка зору В. Ключевського стала найбільш прийнятною, і сама проблема втратила актуальність.

Однак у 1930-ті роки вже радянські вчені розпочали новий наступ на норманську теорію. Її було оголошено не тільки ненауковою, а й політично шкідливою. При цьому, в критиці норманської теорії використовувалися відомі тези Ф. Енгельса про класове суспільство й про те, що державу неможливо силою, ззовні нав’язати суспільству, вона є продуктом поступового процесу розвитку. Тому вважалося, що давньоруські держави стали результатом багатостолітнього процесу соціально-економічного розвитку східного слов’янства і наслідком глибоких внутрішніх змін, які відбувалися в східнослов’янському суспільстві в ІХ – Х століттях. І в цій точці зору багато правильного, науково доведеного.

Як говорив Б. Греков, на сучасному рівні науки перестали „працювати” старі наївні погляди про те, що державу можуть створити окремі люди у якийсь певний рік [4]. Ще на початку 1930-х років А. Арциховський довів, що жодних норманських колоній у Смоленській і Суздальській землях не було. Більшість „варязьких” речей, знайдених у похованнях, зосереджувалося в слов’янських могилах. У 1940-х роках М. Артамонов узагальнив позиції російських учених: варяги рано проникли до Русі, але вони стояли на тій же стадії економічного і культурного розвитку, що й східні слов’яни, і не мали достатнього досвіду державного будівництва у Скандинавії, отож не могли принести до Русі ані більш високої культури, ані державності. Вони лише влилися в місцевий процес формування держав.

Таким чином, у 1930 - 1940 роках в радянській науці чітко сформувався погляд, що політичний ідеал давньоруських держав не привнесений варягами, а сформувався на слов’янському грунті. Визнавалося, що в руських землях неодноразово з’являлися загони норманських вояків, які служили руським князям, а також норманські купці, які пересувалися водними шляхами. Безумовно, військові загони варягів (норманів) брали участь у внутрішніх слов’янських війнах і могли робити спроби захопити владу й заснувати правлячі династії. Цей процес у 1940-х роках спеціально дослідив В. Мавродін. Він визнавав зафіксовану в археологічних та міфологічних джерелах участь норманів (варягів) у політичному житті й показав досить обмежений характер цієї участі, навіть усупереч норманському походженню київської великокняжої династії. Показувалося, що ця династія тому й втрималася в Київській Русі, що швидко злилася з руською, слов’янською правлячою верхівкою і почала боротися за її інтереси. Водночас у тексті монографії були фрагменти, де роль норманів у процесі розвитку Київської Русі перебільшувалася [5].

У повоєнні роки критиці норманської теорії багато місця приділяв Б. Греков. Ще детальніша критика цієї теорії містилася у праці С. Юшкова [6]. Сьогодні вже можна висунути більш обгрунтовану гіпотезу: варяги стали каталізатором створення великої слов’янської держави – Київської Русі, допомогли частині слов’ян об’єднатися.Проти норманської теорії походження Київської Русі „працює” історико-богословський документ, який з’явився раніше „Повісти временних літ” (початок ХІІ століття). За фрагментами, відомими з кількох джерел, зокрема і з самої „Повісті”, учені частково знають перший, уже політичний твір – „Слово про закон і благодать” київського митрополита Іларіона (середина ХІ століття), у якому здійснено спробу теоретично обгрунтувати походження незалежної від Візантії і політично, і духовно Київської держави та ідеї сильної княжої влади.

У „Слові про закон і благодать” дається витримана в релігійному дусі фантастична концепція всесвітньої історії і місця в ній давньоруського народу. Історія розмежовується на два періоди: Старого заповіту і Нового заповіту. Період Старого заповіту – період богообраності одного, іудейського народу, період підпорядкування законові. Період Нового заповіту – період благодаті, коли християнство стало надбанням усіх народів, які прийняли його добровільно. Руський народ обрав християнство у православній формі з власної волі, а не під впливом Візантії. Відтак він увійшов до рівноправної сім’ї народів і не потребує нічиєї опіки. Іларіон звеличує князя Володимира Хрестителя, могутню та незалежну Київську державу, обгрунтовує верховенство київських князів над усіма іншими руськими князями. Про жодний „норманський вплив” у творі „Слово про закон і благодать” не йдеться. Лінію, окреслену Іларіоном у розумінні ідеалу Київської держави як незалежної, як господаря своєї долі, було продовжено в усіх літописах пізнішої доби.