Політичні і правові ідеї Київської Русі в різних інтерпретаціях Спадкоємці прагнуть отримати спадок і створити нові міфи

Київська Русь як держава народилася, досягла розквіту і занепала. Це окрема сторінка історії. Але цю сторінку бажають „пришити” до своєї історії три країни – Україна, Росія, Білорусь. З наукової точки зору це некоректно. Історія України, Росії, Білорусі повинна писатися з тих часів, коли Київська Русь розпалася і на руїнах цієї середньовічної феодальної імперії (очолюваної великим князем київським) склалися нові народності і нації, постали нові держави. Ці держави у різний спосіб залучали надбання своєї попередниці. Наприклад, Суздальське князівство на чолі з Андрієм Боголюбським залучало ці надбання своєрідно – час від часу захоплюючи Київ і вщент грабуючи місто, знищуючи його. Інші князівства по-іншому використовували досвід Київської Русі. Наприклад, Галицько-Волинське князівство зберігало і примножувало політичні й духовні цінності своєї попередниці.

Київська Русь як держава формувалася на власному етнічному та духовному грунті, на специфічних політичних та економічних відносинах прадавніх слов’янських народів, які поступово ввійшли до Київської Русі. Великою теоретичною та історіофілософською помилкою частини російської історіографії є точка зору, згідно з якою й державу – Київську Русь створили прийшлі „варяги” (нормани). Дискусія щодо норманського („варязького”) походження Київської Русі та антинорманського бере початок з XVIII століття, коли історики розкололися на два табори.

У XVIII столітті німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер і А. Шлецер, які служили в Росії на запрошення одіозного Е. Бірона, фаворита імператриці Анни Іоанівни, розробили так звану норманську теорію. У ній доводилося, що Київську Русь заснували варяги (нормани), відомі у Європі як вікінги. Автори цієї теорії посилалися на давній східнослов’янський літопис – „Повість временних літ”. Цей твір приписують літописцю Нестору і датують приблизно 1113 роком (тим часом, згадки про давнослов’янські держави з’явилися у арабських та візантійських джерелах на 250 років раніше). Нестор писав, що 862 року слов’яни з Києва через міжродові суперечки та неможливість обрати єдиного князя запросили до себе варягів, трьох братів – Рюрика, Синеуса і Трувера. Княжити в Києві став Рюрик – як старший, інші брати княжили в інших руських землях.

Не будемо вступати в дискусії з істориками; багато хто з них доводить, що коли Рюрик з братами прийшов до Новгорода, там уже існувала держава, так само, як існувала вона і на територіях русичів з центром у Києві. Київська легенда свідчить, що Рюрик з дружиною хитрістю захопив Київ і знищив сім’ю київських князів. І тільки відтоді почав княжити у Київській Русі, яка задовго до цього вже була державою. Є багато точок зору на форми існування не тільки Київської Русі, а й інших слов’янських держав до норманського вторгнення [1].

Можна лише сказати, що ще в середині ІХ століття у працях арабського географа Джайхані згадуються три слов’янські союзи на східноєвропейській рівнині – Куявія (з містом Куявою), Славія (з містом Новгородом) та Артанія, дуже войовнича країна без постійної столиці, котра не допускала у свій державний простір іноземців і змогла накласти данину на прикордонні терени Рума (Візантії). Отже, давньоруська держава Київська Русь з’явилася як нащадок попередніх праруських (слов’янських) держав, історія яких у подробицях нам не відома. Ненауково-фантастичні розповіді про Артанію (Оратію), про „скіфсько-слов’янські” держави тощо є не більше, ніж вигадки, що мають під собою мізерну джерельну базу з арабських, візантійських або міфічних творів. Історик І. Ісаєв, наприклад, висуває гіпотезу, за якою 882 року два політичні центри давніх слов’ян – Київський і Новгородський – об’єдналися під владою Києва, сформувавши Давньоруську державу. Це державне утворення від самого початку розвитку не можна вважати повноцінною унітарною державою. Спершу це була своєрідна федерація, хоча за формою вона була раньофеодальною монархією [2]. Такої ж думки дотримувався й відомий російський історик А. Шахматов. Історики М. Владимирський-Буданов і М. Дьяконов вважають, що окремі союзи територій на чолі зі „старшим містом” у східних слов’ян були державами й до „запрошення варягів”. Б. Греков твердив, що не підлягає сумніву наявність у них (східних слов’ян) у „передкиївській” історії вже не родового, а класового суспільства з відповідними політичними організаціями в поки що неміцних державах, які, однак, допомогли подальшому формуванню феодального устрою [3].

Отже, твердити, що варяги (нормани) заснували такі держави, як Київська Русь і Новгород, немає інших підстав, ніж „Повість временних літ”. Але й вона не може бути достовірним джерелом з кількох причин. По-перше, її було написано значно пізніше, ніж про слов’янські держави згадують арабські та візантійські джерела, і ми не знаємо, чи спирався Нестор, якому приписують авторство цієї „Повісті”, на них. По-друге, між описаними Нестором подіями „запрошення варягів” і його часом пролягло майже 250 років. Чи точно Нестор передає події? Чи, можливо, переповідає міф?У будь-якому випадку „норманська теорія” мала в Росії і за кордоном як прихильників, так і противників. Німецьке походження засновників теорії та підкреслювання ними визначального германсько-скандинавського впливу на слов’ян, які начебто не були здатні створити державу самостійно, викликали, наприклад, вкрай негативну оцінку цієї теорії з боку М. Ломоносова. Російський учений розробив антинорманську теорію, у якій доводив першорядну роль самих слов’ян у створенні давньоруських держав, а вплив норманів (варягів), які втратили свою мову, звичаї та культуру, М. Ломоносов вважав другорядним. Нормани (варяги) могли заснувати нову княжу династію, але самі розчинилися у слов’янському етносі. Відтоді дискусії норманістів та антинорманістів не припиняються.