Політика і армія: проблеми взаємозв’язку

Характер режиму політичної влади стосовно армії виявляється і у внутрішньому аспекті. Режим багато в чому визначає особливості функціонування військового механізму, взаємодію окремих його частин, систему взаємовідносин військовослужбовців, засоби навчання і виховання особового складу, а також взаємовідносини з іншими елементами соціальної структури суспільства.

Необхідно також звернути увагу й на функціональний зв’язок армії і політики. Армія, крім своєї функції, реалізує політику суб’єкта, що її створив та утримує, і тим самим впливає на життя суспільства притаманними їй засобами.

Головними видами використання армії є її всебічна підготовка та безпосереднє застосування у збройній боротьбі, а також участь, в тій чи інший мірі, у вирішенні внутрішніх економічних, політичних, соціальних і духовних проблем суспільства. В цих функціях проявлялися соціальна природа та історичне призначення армії, а також її цілі й конкретні завдання. Цілі і завдання формуються суб’єктами політики та визначаються великою кількістю об’єктивних і суб’єктивних факторів. В них знаходить відображення зовнішньо- та внутрішньополітична ситуація, процеси, які відбуваються в суб’єктах політики.

Армія виконує загальні, специфічні та інші функції. Специфічними, зокрема, є функції, що обумовлюються потребами врегулювання військово-політичних відносин за межами країни або на її території силами і засобами, притаманними тільки армії. У цих функціях рельєфно та безпосередньо проявляються можливості збройних сил сприяти зміцненню або зруйнуванню чинної політичної влади. Специфічні функції визначають характеристику армії в цілому. Формою їх прояву служать конкретні засоби діяльності армії з реалізації завдань воєнної політики, викликаних потребами та інтересами її суб’єктів.

У зв’язку з глибокими змінами, які постійно відбуваються в політиці України, актуальною проблемою постає визначення функцій її армії.

Для визначення функцій збройних сил необхідно переосмислити нинішні підходи до забезпечення безпеки української держави. Це завдання, за радянською традицією, вирішувалося військовими засобами, що стало однією з причин мілітаризації суспільства. В основі були інтереси безпеки тільки держави як політичного утворення, а безпека її громадянина переводилась на другий план. В результаті (маємо на увазі СРСР) було створено величезну військову потугу, яка так і не змогла зменшити рівень загрози війни.

В нинішніх українських умовах забезпечення безпеки можливе лише шляхом захисту громадян, суспільства, держави від сукупності економічних, політичних, соціальних, екологічних, власне військових та інших загроз. У цьому комплексі має визначатися роль такого специфічного інституту, як армія.

У законі „Про Збройні Сили України” визначено, що Збройні Сили України — це військове формування, на яке, відповідно до Конституції України, покладаються оборона України, захист її суверенітету і територіальної цілісності. Збройні Сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та водного простору у межах територіального моря України. З’єднання, військові частини і підрозділи Збройних Сил України, відповідно до закону, в межах, визначених Указами Президента України, що затверджуються Верховною Радою України, можуть залучатися до здійснення заходів правового режиму воєнного і надзвичайного стану, посилення охорони державного кордону України і виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу України та їх правового оформлення, ліквідації надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру, надання військової допомоги іншим державам, а також брати участь у міжнародному військовому співробітництві та міжнародних миротворчих операціях на підставі міжнародних договорів України та в порядку і на умовах, визначених законодавством України [5].

З питань зовнішньої безпеки на сучасному етапі основними реальними і потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві є посягання на державний суверенітет України, її територіальну цілісність, територіальні претензії з боку інших держав, спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав, воєнно-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, насамперед поблизу кордонів України [6]. Виходячи с цього, необхідно визначити завдання, що постають перед Збройними Силами України.Це, перш за все, надійний захист держави від можливих зовнішніх загроз. Для стримання потенційної загрози армія має володіти адекватними засобами (в межах розумної достатності). Вона повинна бути готовою до реагування на широкий спектр загроз, які можуть виникнути з різних напрямів.

Сьогодні армія покликана виконувати роль стабілізаційного чинника. Залишаючись єдиною реальною силою, яка дозволяє відбити напад ззовні і дати відсіч агресорові, підтримуючи з цією метою свою боєготовність на відповідному рівні, армія покликана вирішувати й нові завдання щодо запобігання можливій збройній агресії. Такими завданнями можуть бути: підтримка стратегічної стабільності в Центральній і Східній Європі, створення загрози заподіяння потенціальному агресору шкоди, неадекватної очікуваній, у разі застосування воєнної сили проти України, підтримання на належному рівні технічної надійності і бойової готовності сил і засобів раннього попередження нападів, постійний контроль за дотриманням вимог домовленостей стосовно обмеження озброєнь, виконання державних програм модернізації озброєння та військової техніки, розроблення та впровадження їх новітніх зразків, своєчасна утилізація надлишкових і застарілих боєприпасів та озброєння, виконання завдань цивільної оборони, готовність особового складу до ліквідації наслідків катастроф і стихійного лиха, причому не тільки на національному рівні [7].