Політика і армія: проблеми взаємозв’язку
Чи можлива деполітизація армії? Чи можливо на практиці ізолювати армію від політики? Автор статті дотримується думки, що армія, як специфічний інститут держави, відіграє важливу роль в політичній системі суспільства. Вона пронизана політикою, є її об’єктом та важливим інструментом, а за певних умов може виступати й самостійним суб’єктом політики.
Після розпаду СРСР в Україні (та й не тільки) виголошувалися заяви, навіть на високому державному рівні, про необхідність деполітизації армії. Але чи можливо на практиці ізолювати армію від політики?
У класичній військовій теорії тісний взаємозв’язок політики і армії вже давно було науково встановлено. І цей постулат майже ніколи не піддавався сумніву. Адже відомо, що війна є продовженням політики іншими, а саме насильницькими засобами, які спеціально для цього й створюються [1]. Кожен, хто бажає вести війну, писав Н. Макіавеллі, ставить собі єдину мету: одержати можливість протистояти будь-якому ворогові в полі та перемогти його у вирішальному бою. Щоб досягти цієї мети необхідно мати військо. А для цього треба набрати людей, озброїти їх, навчити відповідним чином діяти і вміти протиставити їх ворогові [2].
Отже, армія була і є інструментом воєнної політики держави. Якщо й робилися спроби поставити цю істину під сумнів, то це викликалося не науковими, а ситуаційними міркуваннями. Прикладом може слугувати висунута політологами Ж. Доорном (Голландія), Х. Болдуїном (США), Д. Шлоссером (Німеччина) та деякими іншими концепція армії „як політично нейтрального інституту”. Але ця концепція виявилась суто пропагандистським витвором і швидко відійшла в минуле.
Значно складнішим є питання про характер відносин армії і політики.
Необхідно, перш за все, взяти до уваги генетичний зв’язок армії і політики: вони мають одні й ті ж передумови виникнення.
За первіснообщинного ладу не існувало ні політики, ні армії. Практикувалася стихійна організація озброєного народу, який захищав себе власними силами. Ця організація не була засобом гноблення чи насильства всередині племені чи знаряддям поневолення інших племен. Силові сутички були своєрідним проявом боротьби за виживання.
В процесі розпаду первіснообщинного ладу, з появою приватної власності, економічної і соціальної нерівності, припинила своє існування й общинна військова організація. Її замінила спеціальна організація людей у вигляді постійних озброєних загонів. Їх створювали панівні соціальні групи для підтримки й захисту свого економічного і соціального становища, реалізації особистих і групових інтересів, придушення протидіючих сил. Інакше кажучи, ці загони застосовувалися в політичних цілях. Отже, в генезисі армії й політики лежать одні й ті ж детермінанти і процеси.
Для армії зв’язок з політикою має визначально суттєвий характер. Армія є частиною конкретного суспільства. Вона розвивається і функціонує в системі певних економічних, соціально-класових, духовних, політичних та інших суспільних відносин. Отже, армія – це цілеспрямовано, свідомо утворений провідною соціально-економічною структурою суспільства силовий інструмент для реалізації внутрішньої і зовнішньої політики.
Класичне визначення гласить: армія – це організоване об’єднання озброєних людей, що створюється та утримується державою для ведення наступальної чи оборонної війни, яка і являє собою особливу політику цієї держави у формі озброєного протиборства [3]. Отже, армія є головним засобом здійснення цієї політики.
Донедавна, коли армія була предметом прискіпливого філософського дослідження, у радянській науці панували тільки загально-соціологічні положення. І на цій основі вирішувалось, наприклад, питання класифікації армій. Основною системоутворюючою ознакою був класовий підхід. Саме класовий характер держави вважався головним і єдиним при класифікації армій різного типу. Виокремлювалися, зокрема: армії буржуазного типу, які, у свою чергу, поділялись на армії розвинених капіталістичних держав та армії імперських держав із середнім рівнем розвитку; армії соціального типу, які поділялися на армії держав диктатури пролетаріату і армії всенародних держав; армії держав перехідного типу, які ще не мають вираженого класового характеру, серед яких умовно можна виокремити армії держав капіталістичної та соціалістичної орієнтації.
Така класифікація, з відомих причин, відійшла в минуле. Адже не існує науково обґрунтованого критерію соціалістичності тієї чи іншої держави. Неможливо зводити до одного типу й армії розвинених держав. Вони мають цілком різні тенденції розвитку та соціально-політичні засади. Крім того, непродуктивно обмежуватися лише класовими критеріями при аналізі того чи іншого соціального явища.Суспільство – це не тільки класові відносини. І не тільки вони визначають особливості військової організації суспільства. Необхідно бачити всю різноманітність соціальних сил, особливу трансформацію їх відносин у політичній сфері. На це звертали увагу навіть основоположники класового підходу. Один з них стверджував, що класовий поділ є, звичайно, найглибшою підставою політичного угрупування. Він, зрештою, завжди визначає це групування. Але ця глибока підстава розкривається тільки в ході історичного розвитку та в міру свідомості учасників і творців цього розвитку [4]. Отже, класовий підхід при дослідженні проблем армії є важливим, але недостатнім. Виникає потреба поглибленого аналізу на основі власне політичних, соціологічних підходів. І одним із шляхів цього напряму досліджень є класифікація армій відповідно до характеру соціального суб’єкта, чию політику здійснює військова машина.