Перспективи української багатопартійності у контексті можливих змін в організації влади

Негативним стало положення щодо заміни збирання попередніх голосів виборців політичними партіями на оплату 200-тисячного грошового внеску. Сьогодні в Україні є структури і окремі особи, що володіють значними фінансовими можливостями. Їм нічого не варто пожертвувати смішну для них гривневу суму на створення перевиборчого клану з гучною назвою, спроможного відняти певну кількість голосів виборців у впливових політичних партій. Рівень політичної культури більшості населення дозволяє робити це під набридливу політрекламу підгодованих засобів масової інформації і організацію гомінких пропагандистсько-розважальних шоу на майданах та в інших громадських місцях.

Таким чином, аналізуючи результати парламентських виборів 2002 року, можна зробити висновок, що політична система України не розвивається в бік класичних форм західної демократії. На жаль, вона перебуває у стані балансування між демократією й авторитаризмом. І таке балансування викликає природне незадоволення не лише широкої громадськості, а й окремих представників правлячої еліти. Отже, реформа, без сумніву, потрібна. Проте думається, що розпочинати реформування слід з ухвалення дійсно демократичного виборчого закону, в основі якого має бути партійно-політичне структурування українського суспільства, а це неможливо здійснити без утвердження у законодавчому порядку партійної системи управління державою.

За роки незалежності України в її політичному житті сформувалася і досить міцно закріпилася багатопартійність. У країні діє близько ста політичних партій, які фактично є прихильниками не більш як десяти політичних ідеологій.

Зрозуміло, не можна наказовим порядком примусити близькі за ідеологічними принципами партії об’єднатися в єдину політичну структуру. Адже й ідеологічі однодумці плекають різні стратегічні, а найчастіше – тактичні цілі, мають дещо різні погляди та програмові положення. В межах єдиної організації досягти компромісу значно важче, але у передвиборчій ситуації такі партії можуть створювати блоки й досягати успіху, заздалегідь визначивши ступінь своєї участі у владних органах.

Такий підхід дозволяє наблизити Україну до більш визначеної партійної системи, коли кожна окрема партія відповідатиме усталеним політичним ознакам:

1) мати розгалужену мережу власних організацій якщо не в усіх, то хоча б у більшості регіонів країни;

2) мати солідний кількісний склад;

3) мати чітку структуру управління від первинної організації до центральних органів;

4) мати власні інформаційно-пропагандистські засоби;

5) володіти власною системою підготовки різних категорій активу.

Однак, як відомо, найголовніша і визначальна функція дійсно політичної партії – це боротьба за владу. Така боротьба під силу лише дійсно організаційно сильній та ідеологічно впливовій у суспільстві партії, а не політичним ліліпутам, які набули статусу політичної партії. Нині, правда, Мінюст взяв курс на упорядкування багатопартійності, що ознаменувалося певним скороченням кількості партій. Але, на наш погляд, цей процес відбувається довільно, без необхідної цілеспрямованості. Ми спостерігаємо, як подібні процеси відбуваються в Російській Федерації і в Білорусі. Однак процес формування партійної системи може бути зрушений з мертвої точки у тому випадку, якщо політична еліта візьме на себе труд сформулювати і прийняти нові закони про партії та вибори, які сприяли б партійному структуруванню українського суспільства і, відповідно, всіх його владних структур.Треба відзначити, що вітчизняні політологи по-різному сприймають сам факт нашої багатопартійності. Дехто вважає, що утиснення дрібних партій у зв’язку з їх незначним кількісним складом, а також за браком розгалуженої системи регіональних та первинних організацій, є обмеженням демократії. Навряд чи з такою позицією можна погодитися. Адже для того, щоб невеликим групкам однодумців збиратися на політичні зібрання, зовсім не обов’язково називатися партіями. Думається, що в Законі про партії і політичні об’єднання можуть бути певні положення щодо статусу політичних груп і політичних клубів. Такі дрібні, найчастіше регіональні, об’єднання можуть самостійно боротися за депутатські мандати в мажоритарних округах, у тому числі й до місцевих органів влади. Вони можуть входити до передвиборчих блоків із впливовими партіями, близькими за політичною орієнтацією, визначивши перед тим власні політичні й громадські інтереси. Утворення й законодавча легітимність політичних груп і клубів дозволить значною мірою впорядкувати багатопартійність, прискорити процес створення цивілізованої партійної системи в Україні.