Основні міжнародно-правові принципи шаріату

Іслам зародився в надзвичайно суворому і схильному до насильства суспільстві, і реакція на нього племен, що жили в VII сторіччі н. е. в Аравії, була ворожою й агресивною. Перші мусульмани були змушені боротися за виживання, поки іслам не поглинув увесь Аравійський півострів відразу після смерті Мухамеда. Норми міжплемінних стосунків, що панували до цього, базувалися, головним чином, на принципах примату грубої сили або погрози її застосування. Такий стан вважався тоді нормою у відносинах різних політичних одиниць регіону, включаючи й дві могутні імперії на північному сході та північному заході від Аравії — державу Сасанидів і Візантійську імперію. Таким чином, на момент утворення в Аравії у VII сторіччі н. е. першої мусульманської держави саме застосування сили визначало те, що ми сьогодні називаємо міжнародними відносинами [1]. Тому іслам мусив погодитися з використанням сили у відносинах мусульман з немусульманами. Проте, вдавшись до цього, мусульманське право встановило нові норми визначення передумов для початку війни та її ведення.

На відміну від арабських племен та інших політичних одиниць регіону, що вели війни через племінну гідність, території і економічні вигоди, шаріат обмежував право на застосування сили в міждержавних відносинах інтересами самозахисту та поширення ісламу. Для мусульман лише це було законними причинами війни. Крім того, мусульмани обмежувалися певними правилами, яких вони повинні були додержуватися під час бойових дій. Наприклад, перш ніж застосовувати силу для поширення ісламу, вони мусили запропонувати іншій стороні, не вдаючись до війни, прийняти їхню віру. У випадку війни винищуванню підлягали лише воїни і тільки на полі бою.

Подібні умови існували й у період формування шаріату, і ще більше тисячі років після того. Відповідні тексти Корану і Сунни, так само, як і виведені з них фундаторами шаріату в VIII і IX сторіччях правила і закони, потрібно розглядати як прямий наслідок домінування застосування сили у відносинах між державами в ту епоху. Оскільки ісламська держава була заснована на законах шаріату, використання сили припускалося лише проти тих немусульман, хто відмовився підкоритися законам шаріату, але не проти тих, хто погодився прийняти ці закони.

Необхідно підкреслити обмеженість того, що можна назвати давньою і взагалі попередньою сучасній системою міжнародного права. Звичаї, що регулювали відносини між державами до виникнення сучасного міжнародного права, не були “міжнародними” у сучасному розумінні цього слова, бо кожне з них було винятковим і не визнавало принципів рівності та взаємності, що необхідно для будь-якої системи права, якщо вона претендує бути прийнятою в усьому світі. Отже, розділ шаріату, який трактує ці питання, відомий давнім ісламським юристам під назвою сійар, відповідав розумінню міжнародного права в ту епоху.

Стверджувати, що схвалення шаріатом застосування сили в міжнародних відносинах тоді було виправданим і що при цьому ним вводилися обмеження та правила її застосування, ще не означає, що таке застосування сили може бути виправдане й сьогодні. Скоріше навпаки: саме тому, що застосування сили виправдувалося умовами постійного насильства у відносинах між різними спільнотами та народами того часу, воно перестає бути виправданим в сучасних умовах, коли мирне співіснування стало життєвою необхідністю для виживання людства.

Проблема стосунків з немусульманами та застосування сили проти них

Крім явних джерел шаріату, де говориться про застосування сили проти немусульман та мусульман-відступників (ці джерела розглядатимуться нижче), у багатьох віршах Корану, відкритих Пророкові після переїзду в Медину 622 року н. е., підкреслюється, що мусульманська спільнота міцна своєю єдністю і повинна триматися якомога далі від інших спільнот. Причому про „інших” говориться в дуже ворожих висловах. У мединський період Коран постійно наставляє мусульман підтримувати одне одного і застерігає їх від налагодження дружніх або союзницьких стосунків з немусульманами. Так, у віршах 3:28, 4:144, 8:72-73, 9:23 і 71, 60:1 мусульманам забороняється брати невірних у авлія (друзі, помічники, прибічники). Вони мусять шукати дружби й підтримки тільки серед одновірців. Вірш 5:51 подібним чином наставляє мусульман не брати євреїв і християн в авлія, тому, що вони авлія по відношенню один до одного і кожний мусульманин, що вступить в дружні стосунки з ними, стає немов би одним із них [2].

Ці вірші і відповідна Сунна створили ту основу, виходячи з якої перші мусульмани сприймали джерела, що безпосередньо говорять про застосування сили проти немусульман. Важливо підкреслити, що названі вище вірші були відкриті саме під час перебування пророка в Медині, а не в більш ранній мекканській період. Вони забезпечили психологічну підтримку, необхідну для консолідації та виживання слабкої на тоді мусульманської спільноти в складних і ворожих умовах, і саме в цьому контексті вони й повинні розглядатися.Джихад — узвичаєний ісламський термін для означення застосування сили в міждержавних відносинах. Точне значення цього слова – боротьба, напруга, зусилля [3], що включає боротьбу і напругу військового конфлікту, хоча й не зводиться до них. Наприклад, з одного боку, і в Корані, і в Сунні слово джихад використовується в ширшому сенсі – будь-яка напруга або зусилля, іноді поза зв’язком із застосуванням сили. У багатьох віршах Корану, наприклад, 2:18, 5:54 і 8:72, слово джихад і його похідні застосовуються в значенні напруги або зусилля як такого, незалежно від того, йдеться про війну чи мир. Навіть говорячи про джихад проти невірних, вірш 25:52 наставляє Пророка і мусульман використовувати в ньому Коран. Зрозуміло, що мова тут про використання Корану в якості засобу переконання, а не про застосовуваня сили зброї. Добре відомий вислів Пророка в Сунні про те, що застосування сили в бою є малим джихадом, а зусилля для мирного індивідуального виконання вимог Ісламу — великим або вищим джихадом. У іншій Сунні Пророк, як повідомляють, називав найкращою формою джихаду правдиві слова в обличчя жорстокому правителеві.