Модерні болгарські терни парламентської демократії
У праці М. Мілової підкреслюється, що це не суто болгарське явище, а швидше прояв однієї із закономірностей посттоталітарного розвитку. Однак у Болгарії цей процес значно помітніший, і він може бути однією із загроз демократичним перетворенням. Вдалими, на нашу думку, є спроби порівняльного аналізу процесів формування системи нової влади з українським досвідом становлення і розвитку політичних структур та інститутів.
Політичні інститути вже сьогодні нормативно відповідають демократичним стандартам. Болгарія, як і інші постсоціалістичні країни, досить швидко пройшла етап демонтажу політичних інститутів попередньої системи. Однак другий етап демократизації (консолідація) пов’язаний з більшими труднощами, а саме з соціокультурною складовою трансформації. Хоча автор детально не розглядає трансформаційні процеси в політичній культурі й свідомості, однак підкреслює, що повільна трансформація свідомості і громадянського суспільства в цілому значно впливає на спосіб реального функціонування та взаємодії державно-владних інститутів і громадянського суспільства. Така різношвидкісна трансформація породжує невідповідність між нормативним та реальним функціонуванням політичної системи, що може загрожувати демократизації.
В останньому розділі монографії аналізуються проблеми становлення багатопартійності і політичної структуризації суспільства, без яких неможливий сучасний парламентаризм. Велика увага приділяється інституту виборів у становленні болгарської демократії. Докладно досліджено проблему біполярності, тобто партійного протистояння БСП – СДС, що, звичайно, мало і має негативні наслідки у здійсненні реформ. Окремо розглянуто проблему „політичного центру”, яка, з погляду автора, має глибокі історичні корені та нове політичне майбутнє в особі нових сил – РПС, НРСД та ін. Ці висновки підтверджуються останніми парламентськими виборами, що відбулися 25 червня 2005 року, попередній аналіз яких дає дослідниця.
На основі систематизації дослідницького матеріалу автор розглядає болгарські демократичні перетворення на тлі впливу внутрішніх і зовнішніх чинників. Вона доводить, що роль зовнішніх чинників була значною як на етапі розвалу політичного режиму часів Т. Живкова і початку перетворень, так і нині, коли Болгарія прямує до ЄС. Але „болгарській феномен” свідчить також, що роль зовнішнього чинника у нав’язуванні конкретних інститутів була все ж не такою вже й визначальною. Болгарська еліта досить прагматично поставилася до цього процесу, відновлюючи і зберігаючи національні традиції та демократичний досвід. На цьому шляху було досягнуто чимало успіхів, але й ще більше зроблено помилок. Еліта і суспільство обрали тяжкий шлях до демократії, і вивчення їх досвіду заслуговує на увагу.
Що стосується імплантації в болгарську політичну систему західних політичних інститутів, то автор аргументовано доводить, що вони не завжди можуть бути ефективними у функціонуванні суспільної системи тієї чи іншої країни. Процес адаптації нових структур і „правил гри” до політичної практики окремих країн є достатньо складною проблемою посткомуністичного розвитку, яка потребує теоретичного осмислення і практичного вирішення.
Проблема зовнішнього впливу є не менш актуальною і для України. І засвоєння деяких болгарських уроків в період реалізації політичної реформи в Україні, на думку дослідниці, може бути корисним для вітчизняної політичної практики.
Порівнюючи болгарські політичні процеси з українськими, автор наполягає на їх тотожності, які, проте, мають свої історичні та національно-культурні відмінності. Звертається увага на те, що, незважаючи на постійну зовнішню залежність, турецьке панування, російський та радянський вплив, болгари зберегли свою національну ідентичність, державність, культуру і визначили стратегію демократичного розвитку.
Автор доводить, що дослідження процесу та результатів політичної трансформації в країнах Східної Європи відкриває значні перспективи для української політичної науки. Звернення до відпрацьованих у політичній практиці аналогів у поєднанні з пошуком нових інституціональних механізмів дозволить вирішити низку теоретичних і практичних завдань, пов’язаних з підвищенням ефективності політичних інститутів та забезпеченням стабільності українського суспільства, що є нині вкрай необхідним.
Водночас, на нашу думку, варто було б розширити історичний екскурс щодо пошуку і становлення адекватної політичній культурі і ментальності болгарського суспільства моделі виборчої системи.Безперечно, унікальним є повернення до влади через парламентську демократію нащадка царської династії, що також, як ми вважаємо, варто дослідити окремо і більш детально. Але залишимо це як побажання для подальших наукових досліджень.