Модерні болгарські терни парламентської демократії

Балкани – яскрава і неповторна культурно-емоційна карма Європи, викиди згустків енергії якої спричиняли народження і падіння величних імперій, детонували культурно-освітні вибухи (на кшталт слов’янської писемності) і світових війн. Тисячолітня, трагічна і різнобарвна історія країн і народів цього фантастичного регіону, на жаль, ще й досі недостатньо досліджувалася політологами. Грунтовною і, на нашу думку, дуже вдалою спробою заповнити цю лакуну сучасної політології є праця М. Мілової „На шляху до парламентської демократії: болгарський варіант”.

Останні роки збагатили нас величезним досвідом соціально-політичних трансформацій, які відбуваються в країнах посткомуністичного простору. Кожна з них долає власний шлях державного будівництва – в рамках світових демократичних тенденцій.

Монографія М. Мілової присвячена малодослідженим в українській політологічній літературі процесам посткомуністичної трансформації Болгарії, яка є складовою політичних перетворень у Південно-Східній Європі і відображає регіональну специфіку та національні особливості цієї самобутньої балканської країни. У рецензованому дослідженні зроблено спробу змінити традиційне уявлення про Болгарію як „кращу ученицю в класі Брєжнєва” (хоча ці тенденції проглядаються й нині у вигляді беззастережної орієнтації на США і ЄС; ментальність?), розкрити особливості сучасних політичних трансформацій у цій країні.

Структура монографії підкреслює логіку дослідження, а саме: стан комуністичного режиму напередодні краху, стартові можливості й процеси посткомуністичних перетворень, які характеризуються певною непослідовністю (аж до зворотності), але – поступовістю і досягненням позитивних результатів.

У першому розділі на широкому науковому і фактологічному матеріалі детально аналізуються характер і причини розвалу режиму Т. Живкова. На тлі загальновідомих висновків про Болгарію, в якій не було масового опору режимові, як не було й антитоталітарних виступів та організованої опозиції, автор доводить, що громадський протест еволюційно визрівав у свідомості громадян. Це проявлялося в появі багатьох суспільно-політичних організацій безпосередньо перед зміною режиму, які сприяли політизації суспільного простору Болгарії.

Заслуговує на увагу позиція автора в оцінці ролі Т. Живкова, яка, до речі, не в усьому збігається із загальноприйнятими стереотипами у вітчизняній та іноземній літературі. Зокрема, дослідниця доводить, що в Болгарії раніше, ніж в СРСР було зроблено спробу лібералізації економічного і політичного життя. Ініціатором багатьох реформ став сам комуністичний лідер країни. І те, що його дочку, вже за умов демократичних перетворень, обирали депутатом національного парламенту, тільки підтверджує, що суспільна свідомість (через психологічний феномен „перенесення”) оцінює діяльність Т. Живкова не так вже й негативно, як це здавалося декому на перших „революційних” етапах посткомуністичної історії Болгарії.

Падіння режиму Т. Живкова відбулося в результаті політичних дій „згори”, тобто дій політичної еліти, її „реформаторського крила”. Порівняно безболісна революція „згори” наклала відбиток на подальший розвиток подій, породила так званий „болгарський феномен”. Такий детальний аналіз попереднього режиму, з точки зору автора, необхідний, оскільки без розуміння змісту „спадщини” неможливо визначити стратегію перетворень. В окремих параграфах подано чимало (а може, й занадто?) історичного матеріалу, але без нього навряд чи можна було б розраховувати на об’єктивні висновки.

У другому розділі автор акцентує увагу на стартових особливостях болгарського переходу, який очолила пізньокомуністична політична еліта. Розглядаються причини відставання Болгарії у проведенні політичних та економічних реформ. Брак політично підготовленої нової еліти створив складні проблеми стосовно обрання стратегії та механізмів демократичного транзиту. Затятий і примітивний антикомунізм початкового етапу сприяв жорсткій поляризації сил та політичній нестабільності практично впродовж всього перехідного періоду. Процеси приватизації і реституції як головних інструментів переходу до ринку грунтовно змінили економічну і соціальну сфери та призвели до величезних „витрат”. Але вже сьогодні можна бачити успіхи, які дозволять Болгарії у найближчі роки стати частиною європейської спільноти, хоча цей процес не може бути безболісним.

Третій розділ монографії присвячено аналізу системи державних інститутів представницької та виконавчої гілок влади, які несуть головну відповідальність за хід трансформації. Система президентського правління характеризується як „нейтральна” влада і становить значний інтерес в аспекті розбудови української державності та її політичної системи.Суттєвим є висновок, що болгарський транзит у ліберальну демократію здійснюється державою, її владними структурами і віддзеркалює всі прикметні риси реформ „згори”. Суспільство знов опинилося в ролі того, хто „наздоганяє”, і має розвиватися в межах, визначених політикою держави. Іншими словами, держава не є виразником зрілих суспільних умов як у класичних політичних системах, а виступає „керівною силою”, що визначила основні напрями розвитку нових соціальних процесів.