Концепція сталого розвитку у науково-практичному вимірі

Розгядаючи проблеми глобального управління розвитком, не можна не враховувати такого фактора, як державний суверенітет. Перехід до глобального управління тягне за собою його ослаблення або розмивання. Державний суверенітет в територіальних категоріях нині втрачає свою силу. Транскордонний характер екологічних проблем і екологічна прозорість політичних кордонів призводять до радикальної зміни функцій держави. Додатковою причиною ослаблення контролю з боку держав стають рішення, що ухвалюються за їх межами щодо фінансово-економічних і торговельних питань: встановлення, наприклад, цін на споживчі товари, процентних ставок тощо.

Альтернативу врегулювання міжнародних екологічних проблем на основі концепції державного суверенітету деякі спеціалісти вбачають у переході від територіальної до функціональної концепції суверенітету, яка допускає можливість наддержавного регулювання дій країн в інтересах забезпечення глобальної рівноваги. Інші ж вчені виступають за створення системи глобального екологічного управління, яку вважають єдино можливою відповіддю на загрози [7].

Перспектива створення глобального органу з координації сталого розвитку, а також розробки концепції сталого розвитку людини і, на її основі, міжнародної конвенції як інструмента здійснення стратегії сталого розвитку відкриє для світової спільноти офіційний канал втручання у внутрішні справи суверенних держав і застосування санкцій у випадку невиконання ними зобов’язань у межах цієї стратегії. Може скластися ситуація, сприятлива для політичного і економічного тиску на незалежні країни, що неприйнятно для сталого розвитку.В розробці і реалізації стратегії сталого розвитку кожна країна повинна орієнтуватися на закріплення власного місця в процесі переходу до нього і протидіяти акціям ззовні, спрямованим проти її національних інтересів. Політика держав у вирішенні міжнародних проблем сталого розвитку має базуватися на національних інтересах, реальних можливостях держави виконувати міжнародні зобов’язання, на критичному ставленні до самої концепції сталого розвитку, а також до напрямків і засобів її здійснення в глобальному маштабі.

Очевидно, що матеріали Ріо-92 та наступні концептуальні напрацювання, пов’язані зі сталим розвитком, носять переважно стратегічний характер, акцентуючи увагу на перспективі розвитку цивілізаційного. Але ця стратегічна складова має суттєві недоліки, бо не досить добре корелюється з реальним станом речей у світі. Перешкоди, що виникають на шляху втілення ідеї сталого розвитку, недооцінюються. Серед них, зокрема, структурні та інституційні фактори, що підтримують традиційну парадигму розвитку. Вимоги сталого розвитку щодо більшої рівності, справедливості, демократичності не знаходять в капіталістичній системі відгуку, зустрічають опір з боку комерційних структур, оскільки суперечать логіці їх функціонування [8]. Незважаючи на офіційне визнання того, що існуюча модель розвитку, завдяки якій було створено безпрецедентний рівень добробуту меншості і утвердилась її влада (з її структурою виробництва і споживання), призведе до краху людської цивілізації, на національному рівні не має реальної альтернативи. Подальший розвиток ринкових механізмів, які дискредитували себе, залишається магістральним шляхом національного економічного розвитку і міжнародних економічних відносин. Попри всі декларації практично утверджується курс на збільшення розриву між рівнем життя багатої меншості і бідної більшості.

Перехід світової спільноти на модель сталого розвитку – процес складний і тривалий. Труднощі обумовлені, з одного боку, протиріччями сучасного розвитку глобальної системи (нерівністю Півдня і Півночі, конфліктами регіонального характеру тощо), які не дозволяють у необхідному обсягу реалізувати відповідну стратегію, а з іншого – динамізмом світових процесів, що ускладнює визначення тенденцій, які можуть принципово вплинути на ситуацію в світі в найближчому майбутньому. Такі протиріччя постійно виливаються у військові конфлікти, загрози мирові і стабільності, в масові порушення прав людини, руйнацію навколишнього середовища, зростання злиднів тощо. Все це наочно ілюструє неефективність сучасної світової системи. Глобальні проблеми, вирішення яких – поза компетенцією національних урядів, все більше домінують у світових процесах. За таких умов традиційні політичні, інституційні та адміністративні системи неспроможні адекватно й ефективно реагувати на зміни ситуації в світі.

Неможливість керувати розвитком у глобальному масштабі за допомогою нинішніх інститутів та вирішувати за їх допомогою актуальні світові проблеми свідчить про протиріччя між необхідністю негайних рішень і демократичною процедурою, головна перевага якої – консенсус, а головна вада – повільність, особливо в міжнародних переговорах. В таких умовах важко ухвалити рішення, а ще складніше – його виконати. Ця ситуація обумовлює необхідність пошуку методів ефективного управління. Глобальний характер багатьох проблем нібито потребує централізованого вирішення, однак це вступає у протиріччя з тенденцією децентралізації, регіональної автономії і більшої участі громадян у вирішенні питань, які їх безпосередньо стосуються. Складність у тому, як досягти гармонійного управління, яке б включало в себе одночасно кілька рівнів прийняття рішень. Для вирішення глобальних проблем необхідний глобальний форум, тоді як місцеві проблеми повинні вирішуватися на рівні міст або громад.

Дискусійність проблем управління збільшується через велику кількість „акторів”: політичних партій, профспілок, неурядових організацій, а також груп усіх видів, у тому числі й неформальних. Управління вже не є монополією урядів. Його ефективність залежить від здатності лідерів вибірково включати в процес прийняття рішень нових „акторів”, які стали учасниками і партнерами в управлінні.