Концепція сталого розвитку у науково-практичному вимірі

Така ситуація багато в чому зумовлена економічною парадигмою, за якою функціонує людська цивілізація. Першим кроком на шляху впровадження концепції сталого розвитку повинна бути зміна цієї парадигми. Так, на думку Г. Дейлі, економічний принцип кількісного зростання, на якому базується сучасний ринок, вже не відповідає завданням розвитку. Вчений наголошує: „Потреби економічної діяльності в зовнішній екосистемі для поновлення сировинних ресурсів „на вході” і поглинання „на виході” мають обмежуватися на рівнях, що можуть бути підтримувані цією системою” [2, с. 1]. Прийняття концепції сталого розвитку тягне за собою необхідність переходу до принципу якісного розвитку і обмеження діяльності ринку. Саме цій зміні опирається більшість економічних і політичних інституцій та гравців, діяльність яких грунтується саме на кількісному зростанні. Ринок не може задовільно врахувати довгострокові проблеми, що стосуються відносин між поколіннями, а також оптимізувати використання ресурсів, що перебувають у суспільній власності. Система ринкової економіки зі своєю структурою виробництва і споживання базується на конкуренції та мотивується егоїстичними інтересами [3].

Тільки після вирішення концептуальних питань економічної політики стане можливою реалізація основних елементів, а також впровадження механізмів сталого розвитку (економічних, політичних, соціальних, духовних тощо), які забезпечували б ефективність виробничо-господарської і соціокультурної діяльності з урахуванням соціально-екологічного фактора. Цей етап пов’язаний з адаптацією традиційних механізмів діяльності до нових реалій і цінностей, тому він буде дуже тривалим. Лише після цього можна сподіватися, що реальні умови дозволять адекватно поєднувати ефективну діяльність у всіх її проявах з інтересами нинішнього і майбутніх поколінь [4, с. 187].

Визнання глобальної природи багатьох проблем та рух до глобального сталого розвитку порушує питання управління цим процесом у світовому масштабі. У зв’язку з швидким зростанням взаємозалежності різних країн, „розмиванням” державного суверенітету і необхідністю вирішувати надскладні глобальні завдання, розпочалися дебати щодо створення організації з певними функціями глобального уряду. Але ситуація нині така, що, з одного боку, людство вже не може обходитися без глобальної координації своєї життєдіяльності, а з іншого – система „суспільство – біосфера” настільки складна, що не піддається глобальному плануванню та управлінню. Тому, мабуть, доцільно говорити не про створення „глобального уряду”, а про формування інститутів, які б координували співробітництво та взаємодію суверенних держав.

Очевидно, існуючі міжнародні організації, незважаючи на їх величезну кількість, не можуть ефективно вирішувати глобальні проблеми. Багато з них сформувалося досить давно для розв’язання вужчих і простіших завдань, ніж ті, що постали перед людством тепер. Так, ООН (з її спеціалізованими агенціями і програмами), колись могутня організація, яка вирішувала широкий спектр проблем, а з 1992 року взяла на себе координацію впровадження концепції сталого розвитку, тепер, на жаль, не користується таким авторитетом, щоб ефективно впроваджувати і контролювати політику сталого розвитку. Обставини диктують необхідність створення світової організації, яка б мала статус і механізми, подібні до статусу і механізмів СОТ, або ж докорінно перебудувати систему ООН.Система ООН, у вигляді різних агенцій і програм, не відповідає вимогам епохи глобалізації. Необхідність реформування організації давно визнається, але не здійснюється через глибокі суперечності між провідними державами, передовсім постійними членами Ради Безпеки, і тими, хто хотів би скасувати цей статус або увійти до клубу обраних. Настав час для повного перегляду системи. При цьому важливо, аби пошуки варіанту реформування не були монополізовані міжнародною бюрократією. Багато корисного тут можуть зробити експерти, представники наукових кіл. Безперечно, майбутня система ООН повинна бути збалансованішою. В ній можна буде виокремити проблемні сфери, що потребують комбінованого підходу кількох спеціалізованих установ. Для вирішення нагальних питань у цих сферах могли б формуватися цільові програми [3].

У зв’язку з проблемою сталого розвитку постає питання про „найсприятливіший” для сталого суспільства політичний режим. Так, прихильники сталого розвитку підкреслюють важливість демократичної політичної системи для вирішення екологічних та інших проблем. Як зазначається в „Порядку денному на ХХІ століття”, його впровадження „повинно здійснюватися на основі підходу, орієнтованого на конкретні дії і результати, і відповідати принципам універсальності, демократії, відкритості, економічної ефективності і підзвітності” [5, с. 340]. Автори концепції сталого розвитку вважають, що саме в демократії закладено механізми, які можуть створити гармонійні взаємини всередині суспільства та між природою і суспільством. Прийняття всіх рішень в суспільстві сталого розвитку передбачає відкритість цього процесу, вільний доступ до інформації. Ухвалення рішень на всіх рівнях – це децентралізація, роззосередження влади, що разом з принципом розподілу влади є неодмінною характеристикою демократії і однією з умов збалансованого сталого розвитку.

З іншого боку, демократичні механізми мають певні вади, які стають суттєвими з огляду на необхідність невідкладного переходу до сталого розвитку. По-перше, рішення за демократичними стандартами, оскільки вони ухвалюються більшістю, потребують досить тривалого періоду підготовки. Щоби переконати більшість громадян країни (а тим паче – десятків країн) змінити споживчу орієнтацію на екологічну та раціональну, знадобиться значно триваліший час, ніж на „організацію” екологічної катастрофи. По-друге, немає певності, що більшість населення (припустимо, в ході референдуму з проблем сталого розвитку) проголосує на користь раціонального рішення [6, с. 143]. Адже на ділі все частіше виникають ситуації, в яких демократичні механізми виявляються неефективними. Однак це не може бути підставою для відмови від демократії як основи функціонування політичної системи. Сучасна ситуація склалася досить несподівано і не дала змоги політичній системі і системі управління динамічно відреагувати на неї. Тому зараз необхідно замислитися над проблемою вдосконалення демократичних мехнізмів і процесів управління як на національному, так і на глобальному рівні.