Остапенко С.С. - керівник уряду УНР у 1919р
На переговори з союзниками прем’єр С. Остапенко витратив майже весь лютий 1919 р. і, незважаючи на негативні наслідки, продовжував вести їх і в березні. 6 березня 1919 р. у Бірзулі делегація УНР складалася з прем’єра С. Остапенка, генерала О. Грекова, товариша міністра закордонних справ С. Бачинського та І. Мазепи. У відповідь на вимоги французького командування делегація оголосила контрумови УНР: визнання самостійності України й допуск делегації УНР на Мирну конференцію у Парижі, визнання суверенності Директорії, сприяння соціальним реформам в Україні, забезпечення повернення їй колоній у Сибіру, Чорноморського флоту, визнання автономності української армії тощо. Утопічність викладених претензій очевидна. Але уряд С. Остапенка продовжував вірити в успіх, хоч йому й довелося залишити Вінницю і податися далі на захід. Міністр закордонних справ К. Мацієвич на Трудовому конгресі у м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницької обл.) 21–22 березня 1919 р. оптимістично доповідав про перспективи переговорів з Антантою. Сам С. Остапенко знову виїхав на переговори, тепер до Румунії. І це тоді, коли у Кам’янці-Подільському виник Комітет охорони республіки, перед яким стояло завдання усунути діючий уряд УНР.
Тим часом в Україні ширився масовий рух протесту проти курсу Директорії та уряду. Особливо рішуче вимагали змін українські соціал-демократи, які виходили насамперед із врахування настроїв у республіканській армії. Адже серед військових популярні були вимоги порозуміння не з іноземцями, а всередині країни, зокрема з лівими есерами (комуністами) та лівими українськими соціал-демократами (незалежними), які очолювали повстанський рух. 10 березня 1919 р. ЦК УСДРП разом з однодумцями передав у м. Проскурів (нині Хмельницький) Директорії «Доповідну записку» з аналізом ситуації в Україні. Вони підкреслювали факт відсутності допомоги з боку антантівського десанту на півдні і вказували на те, що переговори з Антантою, «яка разом з російськими добровольцями прямує до відновлення єдиної Росії, лише компрометує ідею української державності в масах українського народу». Щоправда, припускалася можливість погодження справ з союзними державами в разі негайного надання ними допомоги урядові УНР у боротьбі з більшовиками. До УСДРП приєдналася й УПСР.
Все настійнішими ставали вимоги повернення до уряду соціалістів. Зрештою, 11 березня 1919 р. при Директорії зібралася нарада для обговорення питання про припинення переговорів з Антантою. Українські соціал-демократи для зменшення напруги в українському народі вважали корисним тактичним кроком початок переговорів з більшовиками. Українські есери акцентували увагу на тому, що республіканські війська «майже без бою відступають головно тому, що їм доводиться битися з своїми ж братами-українцями». Прем’єр С. Остапенко змушений був визнати, що «селянин ... не буде ніколи боротися з більшовиками, бо це не в його інтересах». Посланці галицького уряду погоджувалися на контакти з радянською стороною лише в разі повного краху переговорів з Антантою, у що вони не вірили. Член Директорії соціаліст-самостійник А. Макаренко заявив, що його партія не сприймає російських більшовиків, але українські більшовики (УСДРП (незалежні)) її не лякають. С. Петлюра відкидав ідею переговорів як з тими, так і з іншими, вважаючи, що «український більшовизм – це мильний пузир, який існує лише в такій мірі, в якій його піддержують російські більшовики». Він вважав можливим продовжити боротьбу в разі утворення на місцях у згоді з Галичиною трудових рад. Але проти цього рішуче виступав голова РНМ УНР С. Остапенко.
Прем’єр продовжував віддавати перевагу зовнішній політиці, незважаючи на складність ситуації всередині країни. Вже в останні тижні перебування при владі він підписав постанову, затверджену Директорією 23 березня 1919 р., про направлення надзвичайних посольств до урядів Кубані, Грузії, Республік Північного Кавказу. І це тоді, коли вже неможливо було ігнорувати вимоги утворення коаліційного кабінету з участю соціалістів, а також відповідної зміни політики і зміцнення фронту.Зрештою, 5 квітня 1919 р. українські есери на спільній нараді з українськими соціал-демократами, членами київського Трудового конгресу та представниками уряду, незважаючи на відсутність прем’єра С. Остапенка, який у пошуках «союзників» знову перебував на переговорах в Румунії, порушили питання про відставку його кабінету і висунули ультимативні вимоги щодо визначення взаємин уряду з Директорією та реорганізації останньої. Після досягнення певного компромісу С. Петлюра оприлюднив «Маніфест», у якому відзначив великі заслуги перед українською революцією УПСР та УСДРП і цим мотивував необхідність передачі саме їм державної влади.
9 квітня 1919 р. з’явився наказ Директорії про припинення діяльності кабінету С. Остапенка. Того ж дня прем’єром призначили українського соціал-демократа Б. Мартоса.
Після відставки С. Остапенко у 1919–20 рр. повернувся до викладацької діяльності, посів професорську кафедру у Кам’янець-Подільському університеті, читав курси статистики та демографії, а пізніше займав професорські посади у навчальних закладах Харкова. В еміграцію не виїхав. У 1937 р. його заарештовано і розстріляно.
Серед наукового доробку С. Остапенка насамперед слід згадати праці: «Курс статистики і демографії» (1920), «Енергетика громадського господарювання за 1913 та 1923 роки» (1925). Протягом усього життя С. Остапенко залишався економістом-практиком, популяризатором знань, співпрацював у кількох економічних виданнях, зокрема в журналі «Червоний шлях».