Остапенко С.С. - керівник уряду УНР у 1919р
Народився 1881 р. на Волині. 1909 р. закінчив екстерном Володимирський кадетський корпус у Києві. У 1913 р. продовжив освіту в Київському комерційному інституті, де до 1917 р. працював на посаді доцента. Входив до УПСР. У подіях 1917 р. активної участі не брав.
У січні 1918 р. С. Остапенка включено як економічного радника до очолюваної В. Голубовичем господарчої комісії української мирної делегації на переговорах у Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія). За рішенням уряду В. Голубовича 14 березня 1918 р. увійшов до комісії М. Порша з товарообміну з Центральними державами, яка була утворена при РНМ УНР і отримала досить широкі повноваження на переговори й підписання умов. За часів гетьманату П. Скоропадського С. Остапенко від травня 1918 р. працював у складі економічної комісії С. Шелухина при українській мирній делегації на переговорах з делегацією радянської Росії у Києві.
29 січня 1919 р. С. Остапенка призначили міністром народного господарства у складі першого уряду Директорії, очолюваного В.Чехівським. Проте він не виявив себе досвідченим політиком. В. Винниченко у своєму «Щоденнику» зазначав розгубленість С. Остапенка під час загрози вступу до Києва радянських військ, згадував його скарги на військових, заяви про те, що «більшість офіцерів люди підлі, тупі, аморальні. Нема з ким армїї будувати».
Під час переговорів з французьким командуванням в Одесі у січні 1919 р. С. Остапенко залишався далеким від розуміння реальної ситуації і тому після повернення звідти виявляв щиру впевненість у тому, що «порозуміння з Антантою добігає щасливого кінця» і що треба лише «скласти новий кабінет з поміркованіших діячів». Це свідчення належить І. Фещенку-Чопівському, який у новому уряді С. Остапенка обійняв посаду міністра народного господарства.
В умовах, коли провід УНР, залишаючи 2 лютого 1919 р. Київ, усі надії покладав на продовження переговорів з Антантою, кандидатура на посаду прем’єра колишнього есера, а на той час позапартійного економіста С. Остапенка, який до того ж довів свою непохитну орієнтацію на отримання допомоги з боку французького десанту на півдні, виявилася більш ніж прийнятною. Доручення сформувати нову РНМ він отримав за наказом Директорії 31 січня 1919 р. 9 Адже можливість продовження переговорів з Антантою пов’язувалася з відставкою уряду українського соціал-демократа В. Чехівського, який, як пізніше писав І. Мазепа, «не відповідав моменту і тому не міг допомогти Директорії в політичній ситуації».
Формування кабінету С. Остапенка затягнулося на два тижні. Його затвердженню 13 лютого 1919 р. передував вихід з Директорії 11 лютого українського соціал-демократа В. Винниченка і передача ним повноважень голови С. Петлюрі. До кабінету С. Остапенка увійшли переважно представники ліберально-демократичних партій, в тому числі портфелі отримали соціалісти-самостійники, соціалісти-федералісти, українські народні республіканці, галицькі націонал-демократи та радикали, представники СДРП «Поалей-Ціон».
Цей крок Директорії значно послабив її вплив у широких масах населення України. Новий уряд бойкотували як більшовики, називаючи його буржуазним, так і українські соціалістичні партії. Орган УСДРП «Робітнича газета» 2 березня 1919 р. писала: «Всяке правительство, щоб хоч день продержатись, мусить обпиратися на якісь громадські групи, на партії. Коли правительству на чолі з п. Остапенком ні на кого обпертись (і с.-ф. кажуть, що кабінет не їхній, і н. р., і с.-с.), то дозволимо запитати, на яких таких силах стоїть п. Остапенко? Що це за незрівнянна і не досягнута на всім світі політична еквілібристика, яка дає змогу п. Остапенкові разом з 18-ма міністрами вільно літати в воздусі?» І далі: «Входити в кабінет і разом з тим одхрещуватись од його політики, хоч тую політику і творять в значній мірі с.-ф. ... Ті партії, що послали своїх представників у правительство, відповідальність за політику не несуть».
Тим часом новий уряд розпочав діяльність з відмови оголосити закон про трудові ради і одночасно розгорнув акції щодо ліквідації уже існуючих трудових рад та рад робітничих депутатів як «самочинних і незаконно існуючих інституцій». Робилися спроби реалізувати адміністративну реформу. Закон, схвалений Конгресом трудового народу, характеризувався як не до кінця продуманий і такий, що уможливлював невірне трактування його на місцях. С. Остапенко намагався розширити компетенцію уряду, добитися невтручання Директорії у діяльність РНМ та установ останньої. 14 лютого 1919 р. Директорія схвалила прийнятий РНМ «Закон про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці» 15, 19 лютого 1919 р. – «Закон про вибори та призначення мирових суддів» 16, а 24 лют. 1919 р. – «Закон про залишення за штатом урядовців і співробітників державних установ, які залишались на території, зайнятій більшовиками» (вони звільнялися з 1 лютого 1919 р.).Нездатність нового кабінету міністрів оволодіти ситуацією дехто з сучасників пояснював тим, що в умовах швидкої втрати території України з відновленням на її частині влади рад, постійних переміщень і змін складу уряду С. Остапенка ні останній, ні Директорія уже не становили єдиного цілого. Частина урядовців перебувала на переговорах в Одесі, інші разом з прем’єром перемістилися за Збруч. Розкололася й Директорія, сили якої під час відступу на захід під тиском радянських формувань танули. В результаті провід УНР безповоротно взяв «курс на антантівський десант в Одесі». Директорія 17 лютого 1919 р. ухвалила постанову про направлення туди міністра закордонних справ К. Мацієвича і товариша міністра С. Бачинського з правом «заключати і підписувати умови згоди з представниками держав Антанти від імені Директорії УНР». Цього ж дня Директорія доручила голові РНМ С. Остапенкові налагодити зв’язки з Державним секретаріатом Галичини.