Любченко П.П. – керівник уряду УРСР у 1934-1937 роках
Народився 14 січня 1897 р. у м. Кагарлик, нині Київська область, у родині селянина-бідняка. Закінчив двокласну сільську школу, Київську військово-фельдшерську школу (1914), екстерном склав іспити на атестат зрілості (1917), рік провчився на медичному (й паралельно на правничому) факультеті університету св. Володимира у Києві. З 1913 р. — учасник есерівської течії революційного руху. Брав участь у Першій світовій війні, служив у 33-му Єлецькому стрілецькому полку на Південно-Західному фронті, був двічі поранений. Після одужання — фельдшер Київського окружного військового госпіталю. У 1916—17 рр. співробітничав у журналах «Соціалістична думка» та «Наше слово». Після Лютневої революції 1917 р. у Росії належав до УПСР, входив до Київської ради робітничих депутатів. Був членом УЦР від УПСР. Належав до лівої фракції, яка виступала за встановлення радянської влади в Україні і співпрацю з російськими більшовиками.
Від березня 1919 р. перебував у новоствореній Українській партії соціалістів-революціонерів (комуністів); з серпня 1919 р. мала назву — Українська комуністична партія (боротьбистів). Входив до складу керівних органів партії. У березні 1920 р. разом з переважаючою більшістю керівних діячів УКП (боротьбистів) разом з О. Шумським, Г. Гриньком, Г. Михайличенком та ін. увійшов до складу КП(б)У. Партійний стаж йому зарахували з травня 1918 р.
У 1920—21 рр. — секретар Київського губкому КП(б)У, заступник начальника політвідділу 2-ї Кінної армії, голова Чернігівського губвиконкому. У 1922—27 рр. — заступник голови Донецького губвиконкому, голова правління Спілки сільськогосподарської кооперації УСРР, голова Київського губвиконкому, голова Київського окрвиконкому.
У спогадах Г. Костюка яскраво згадується виступ Панаса Петровича на ювілеї М. Грушевського 3 жовтня 1926 р.: «Гарний, інтелігентного вигляду, з русявою борідкою клинцем і хвилястим чубом, досвідчений промовець, колишній член Центральної Ради від УПСР, пізніше — опозиціонер, боротьбист, а через 6 років — голова всієї Київщини. Минув той час, коли він, ще зовсім молодий запальний хлопець, бігав коридорами Центральної Ради «у жовтих чобітках», як іронічно про нього занотував десь у свій щоденник Винниченко, і жадібно прислухався до авторитетного голови ЦР. Тепер доля жартівливо ролі поміняла. Колишній авторитет і голова відродженої української держави повернувся з еміграції в ролі тільки скромного вченого-історика, а колишній скромний юнак, що «бігав у жовтих чобітках» у Центральній Раді, тепер уже в поважній ролі господаря не тільки Києва, але й цілої Київської округи. Він прийшов на ювілейне засідання вже як влада, як представник держави і керівної партії» .
Критичними є оцінки тодішнього П. Любченка у щоденниках академіка С. Єфремова. У них неодноразово згадується «генерал-губернатор Київський П. Любченко», «превосходительний Любченко», «помпадур» тощо.
Недоліки загальної освіти голови Київського окрвиконкому систематично вигулькували у його публічних виступах. У вересні 1926 р. він промовляв у Києві на геологічному з’їзді і, за С. Єфремовим, «почав геологів навчати геології і виявив при сій вірній оказії, що для його геологія й археологія — це все одно. «Ви тут, — сказав, — зібралися, щоб нові відкриття в геології освітлити, а в нас в Ольвії теж тепер провадяться розкопки і чимало інтересного знаходять. То колись думали, що геологія наука суха, не інтересна, про всяку старовину, а от тепер радянська влада з геології користується для антирелігійної пропаганди»... І так далі в тому ж таки дусі». У березні 1927 р. на ювілеї уславленої актриси Г. Борисоглібської Панас Петрович у черговий раз «відзначився»: «Говорить Любченко промову. І поміж усякими іншими премудростями раптом іменує ювілянтку: ви, каже, були одною з перших могикан. Резон: скоро бувають останні могикани, то чому ж не бути й першим?».
У 1927—1934 рр. П. Любченко — секретар ЦК КП(б)У. Одночасно з 1933 р. — перший заступник голови Раднаркому УСРР. 1930 р. виконував ганебну функцію «громадського обвинувача» на процесі «Спілки визволення України». На початку 1930-х рр. — один з активних провідників імперської політики Москви в Україні, відіграв керівну роль у колективізації й конфіскації збіжжя у селян, що призвело до голодомору 1932— 1933 рр.
Віддана служба була гідно оцінена. 28 квітня 1934 р. ВУЦВК ухвалив: «Настановити тов. Любченка Панаса Петровича на голову Ради Народних Комісарів УСРР».Серед першочергових турбот новопризначеного керівника уряду були питання, пов’язані з перенесенням столиці республіки із Харкова до Києва. У «матері міст руських» бракувало приміщень для численних столичних урядовців, тому доводилося навіть переводити на периферію окремі другорядні установи й навчальні заклади. Так, 7 травня П. Любченко підписав закриту постанову РНК «Про асигнування коштів на витрати, пов’язані з переводом учбових закладів з м. Києва до м. Харкова й інших міст». На початку червня відбувся пленум Харківського обкому КП(б)У, на якому П. Любченко обґрунтовував доцільність «перевезення» до Києва другого секретаря ЦК і за сполученням першого секретаря Харківського обкому КП(б)У П. Постишева, а відтак — увільнення цього сталінського посланця від керівництва харківськими комуністами. 13—14 червня 1934 р. все ще у Харкові відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому голова РНК УСРР виголосив доповідь «Про готування і проведення збиральної кампанії».