Політизація мовного питання
На жаль, завжди усі ці питання згадуються поряд з питанням про статус російської мови, тобто вони ототожнюються, розглядаються як одне ціле і неділиме.
Для того, щоб зрозуміти, чому я намагаюсь переконати у неприпустимості такого шляху вирішення даного питання (референдум), я пропоную вам поміркувати над тим, чому б заодно не проголосувати з питання про:
1. статус міста Севастополя;
2. приналежність Криму, Донбасу, Карпатських гір, острова Зміїний;
3. подвійне громадянство;
4. додаткову валюту тощо.
Ви не помічаєте чогось спільного у цих питаннях? Усі ці питання торкаються національної та державної безпеки. Усього-на-всього... А більше й не треба.Згадаймо тепер старі гасла про єдність з Росією; згадаймо події під час виборів 2004 плакати з карикатурами на Ющенка, питання нібито федералізації (тобто, по суті, відокремлення східної України) тощо. Усе це – питання одного розряду.
Отже, ніяких сумнівів не виникає у тому, що вимога державного статусу для російської мови є прихованим приводом (початком) до розділення України, а це вже цілісність України, це вже питання державної безпеки, а питання державної безпеки, вибачайте, на референдуми ніде не виносять.
Звичайно, що референдуми та вибори поки що найдемократичніші речі, але демократія буває різна. Хто може гарантувати, що будь-яке людське бажання є доцільним, що про нього не шкодуватимуть пізніше. А як часто так траплялося! І все нібито було демократично. Гітлер до влади теж прийшов демократично. Та чи мало демократичних вчинків перетворилися на горе! Отож бо. У випадку, коли треба обирати між демократією та життям, обирають завжди останнє. І це правильно. І винні у цьому не міфічні націоналісти. Ніхто не має права змушувати українців копати своїй мові могилу власними руками, тобто голосами; і в цьому питанні не має значення, як вважає більшість чи меншість.
Просто російськомовні відчувають себе у більшості, тому й тиснуть на цей варіант, бо він вигідний особисто їм. А от подивився я б на них, коли б якась більшість цілком демократично проголосила про заборону російської мови взагалі. Сумніваюсь, що російськомовні були б у захваті від такої демократії. Тепер, сподіваюсь, стало більш зрозумілим, чому демократія не завжди може буди головним чинником у таких питаннях.
Висновок: коли демократія існує лише заради демократії, то це вже хвороба. А що робити у разі, коли абсолютно демократично ми проголосуємо про заборону демократії? Питання до всіх!
Користь та шкода від урахування історичного боку питання
Одне з найважчих для сприйняття є питання про потребу звертати увагу на те, як саме ми стали двомовними, тобто історичний бік проблеми. То треба чи не треба враховувати історію при вирішенні мовного питання в Україні?
Російськомовні обстоюють точку зору, згідно з якою не має значення, як в Україні з'явилося багато російськомовних людей, а головне лише те, що їх зараз багато. Для них це головне. Звичайно ж, тлумачити норми моралі "під себе" завжди було приємно. Україномовні ж часто розпочинають докори своїм опонентам з акценту саме на цей бік питання, що, на мій погляд, абсолютно логічно. Бо для них саме це головне. Я не кажу поки що про правильність такого підходу, я кажу лише про логічність.
Що означає позиція "не звертати увагу на історичні обставини"? Це означає ігнорувати усі жертви і беззаконня минулих літ. Це означає, що через деякий час після якоїсь поганої дії вже ніхто нікого не повинен питати за злочин, бо яка різниця, як так сталося — головне те, що ми маємо зараз. Тобто росіян не турбують факти етноциду чи лінгвоциду — їм і так добре; навіщо ж ворушити минуле, якщо для них головне - майбутнє. Цікаво, але для українців майбутнє теж важливе, і саме заради нього вони говорять про історію, а не замовчують її. Різниця лише у тому, що росіяни і українці бачать це майбутнє різним! Росіяни бачать Україну щонайменш двомовною, а українці — щонайбільш україномовною (як і було колись до русифікації).