Політизація мовного питання

Мовне питання в Україні повинно було вирішуватися одразу. Час на початку періоду незалежності втрачено, питання загострилось (звичайно, не само по собі). Питання переросло у проблему. На перший погляд, воно непримітне, але у разі суперечок виноситься "на перші сторінки". Спекулювати ним дуже і дуже вигідно. Мабуть, тому його й загострюють. Питання у тому, хто і навіщо це робить.

От про останнє - спекуляції, загострення - ми і поговоримо докладніше.

Щоб розкрити суть, я поставлю навідні запитання:

1. Чому мовне питання не є серед десяти-двадцяти найголовніших у думках громадян України, але про нього так багато говорять у ЗМІ?

2. Що ближче до пересічного громадянина - політичний бік питання чи життєвий?

Почнемо з початку — з логіки.

Чи можуть одночасно сотні тисяч або мільйони людей дійти єдиної думки у засобах вирішення їхньої проблеми та так одностайно вимагати цього? Звичайно, що ні, хоча можливо, що усі одразу збагнули, ніби щось відбувається не так. Щоб велика кількість громадян дійшла єдиної думки щодо конкретних засобів, потрібен єдиний керівний центр, ідеологічний керівник.

Я припускаю, що у середовищі переконаних російськомовних (прихильників другої державної) й виникали подібні думки, але вони ніколи не виходили за рамки права на користування і не перетворювались на вимоги, які можна було б розцінювати як претензію на подальшу русифікацію майбутніх поколінь й викорінення української мови зі сходу держави. Це вже занадто. А саме так можна розцінювати державні зазіхання прихильників державності для російської мови. Тобто постановка питання була іншою ... на початку. Ніхто не ставив так гостро питання у середовищі пересічних громадян, як це роблять зараз - одразу про державний статус російської мови і баста.

Коротше кажучи, акцент (тобто об'єкт обговорення) був спрямований на своє право, тобто своє право виступало як кінцева мета вимог й не пов'язувалось з якимись конкретними засобами вирішення (чи статус мови, чи новий закон, чи ще якось).

Тепер все інакше: об'єктом обговорення, суперечок та кінцевою метою став вже конкретно статус російської мови. Ніби право російськомовних може бути вирішено лише при умові державному статусі російської мови. Я дуже сумніваюсь, що люди дійшли такої думки самостійно. Звичайно, що їх до такого способу вирішення підштовхнули політики і люди зрозуміли що "нізко плавалі" у своїх вимогах, що можна вимагати "на всє сто!". От і "пошло-поєхало"... Політики гріли руки, обіцяли усім усе, але нічого не вирішували, а ці бідні люди навіть таким терміном, як "державний статус" не володіли, поки їм не підказали що він існує.

Вирішувати життєві питання наданням державного статусу мові все одно що вбивати маленький віконний цвях (рос.-гвоздик) кувалдою: для вирішення такого питання існують інші шляхи: окремий закон, наприклад, підзаконні акти, тощо. Для цього й існують державна мова та інші.

Задля захисту прав зовсім не обов’язково надавати російській мові державного статусу. Це неадекватний засіб вирішення щодо такого питання.

Мова та національна безпека

На перший погляд, у демократичному суспільстві усі важливі питання повинні обговорюватись всенародно. Але, з іншого боку, де та межа, до якої питання підлягає всенародному обговоренню? Наприклад, приватизація Криворіжсталі та інших стратегічно важливих підприємств, вступ до ЄЕП-ЄС-НАТО, встановлення монумента історичній особі, територіальні питання (Крим, Карпати), уведення другою валютою рубля тощо...

Усім відомі політичні настрої переконаних російськомовних громадян південно-східної України - вони щонайбільш антиукраїнські та щонайменш проросійські.

Ми маємо бажання деякої частини громадян замінити російською мовою українську в усіх сферах життя (ЗМІ, освіта, виробництво...) та знищити її у південно-східних регіонах як якесь жахливе явище. Це відображає їх ставлення до української мови та їх бачення рівноправності мов. Як не дивно, але саме такі громадяни під час будь-яких мітингів постійно проголошують "Навеки с Россией!", "Долой бандеровщину!", "Мы любим тебя, Москва" та щось подібне. А чи люблять вони ще щось, окрім Москви?