Націоналізм після комунізму: Росія, Україна, Білорусь та Польща

Як зауважував Альфред Дж. Райбер, «вплив революційних доктрин російської інтелігенції (головним чином за посередництвом російських університетів) на неросійські освічені еліти був одним із найнесподіваніших наслідків асиміляторської політики... провідні діячі народництва та марксизму серед інтелігенції народів Прибалтики й Кавказу, євреїв та фінів належали до найбільш русифікованих представників цих народів. 1905 року самодержавство відчуло наслідки цієї помилкової політики». Посієш вітер — пожнеш бурю, — який відповідник в українській. На мою думку, в даному разі можливий інший підхід: революційний рух був частиною, виявом процесу націотворення, точніше, виявом аномалій цього процесу, або ж, не можу утриматися від такого вислову, деконструювання російської нації. Хоч асиміляція і здійснювалась успішно, її наслідки ставали непередбаченими і прямо протилежними очікуваним — асимільовані представники національних меншин часто приєднувались до революційного руху, до «анти-Росії».Як зазначає Райбер, політика русифікації спричинила також і виникнення націоналізму серед меншин, «етнічний вибух серед неросійського населення окраїн... це була ера національного пробудження фінів, балтійських народів, вірмен, євреїв і татар-мусульман». Отже, російський марксизм добре адаптувався до двох особливих рис російської дійсності, перетворивши їх на свої переваги: перша — багатоетнічний склад населення, друга — несформованість найбільшої етнічної групи як нації.

Ленін без коливань користувався згаданими обставинами, навіть незважаючи на те, що його власні погляди щодо національного питання в капіталістичну добу вимагали іншої політики. Хоч його партія пропагувала інтернаціоналізм, Ленін відверто визнавав, що в умовах капіталізму головним спрямуванням суспільного розвитку є національна держава. Капіталізм без національної держави був неможливий. Ось думки Леніна до 1917 p.: «В усьому світі епоха остаточної перемоги капіталізму над феодалізмом була зв’язана з національними рухами». У зв’язку з цим, хоч це й не стосується безпосередньо нашої теми, варто пригадати Александра Яковлєва, секретаря ЦК КПРС з питань ідеології часів Горбачова. В епоху гласності Яковлєв згадував, що читаючи Ґеллнера, він зрозумів, що впровадження капіталізму в СРСР вимагатиме і легітимізації націоналізму. Якщо б Яковлєв уважніше читав власного класика, йому не був би потрібен Ґеллнер для того, щоб зрозуміти: в капіталістичну епоху національне є реальним, а реальність є національною. Утім, для Леніна його власна теорія також не стала керівництвом до дії. Він не лише не пропагував ідею розпаду імперії на окремі національні держави — навпаки, він виступав проти прихильників цієї ідеї. Він не пішов шляхом реорганізації своєї партії в «русскую» соціал-демократію, навіть більше, він відмовляв іншим народам у праві створювати власні соціал-демократичні партії та співпрацювати зі своїми співвітчизниками з позамарксистського табору для створення незалежних Вірменії, Латвії і т.п. Натомість він наполягав на тому, що в Російській імперії всі соціалісти мають належати до єдиної партії. Ленін обґрунтовував свою позицію тим, що з погляду перспектив пролетарської справи в світовому масштабі наявність великих держав дає переваги. У цьому відношенні його «русомарксизм» був відгомоном «австромарксизму» імперії Габсбургів. При цьому ані він, ані його партія не ставили собі за мету об’єднати чи інтегрувати всі народи Росії в єдину «русскую», нехай соціалістичну, націю. В епоху, яку він сам охарактеризував як епоху національних держав, Ленін мріяв про майбутнє, в якому нації подолають національні кордони, досягнуть вищої форми єдності. Ленінські погляди були діаметрально протилежними позиції його колишнього колеги, а згодом ідеологічного опонента, Петра Струве, який еволюціонував від соціалізму Маркса до націоналізму Ліста. Занепокоєний піднесенням українського національного руху, Струве передбачав можливість «подвоєння» («у випадку з білорусами це вже було б «потроєння») російської нації. Те, про що Струве писав як про перспективу найближчих років, невдовзі перетворилося на реальні спроби українців і білорусів (принаймні частини з них) відокремитися від Росії у 1917-1920 pp. Ленін не переймався проблемою національної єдності росіян так, як її розумів Струве. 1914 р. він написав статтю «Про національну гордість великоросів», у якій виклав свою теорію про наявність двох «великорусских» культур і націй, відповідно — одна з них була нацією декабристів та Чернишевського, друга — нацією Побєдоносцева та чорносотенців.

Радянський експеримент1917 р. стало очевидним, що більшовики не мають жодного бажання виступати в ролі будівничих нації. Очолений більшовиками пролетаріат, захопивши владу, не «ствердив себе як нація» всупереч передбаченням Маркса. Більшовицький 1917 рік проголосив своєю метою демонтаж російської нації як перший крок до всесвітньої революції. Відповідно виникала потреба максимально захистити спадок імперії від національних революцій неросійських народів, включаючи ті, які були очолені соціалістами (у Грузії та Україні, наприклад). Оскільки більшовицька революція не переросла в світову, як цього сподівалися Ленін і Троцький, виникла ідея побудови соціалізму в одній, окремій, країні. Як наслідок, на певному етапі з’явилась концепція «радянського народу» — далі ми побачимо, що значною мірою ця концепція стала реальністю. Багатьом фахівцям з історії імперської Росії зрозуміло, що ідея «радянського народу» фактично є перевиданням концепції «офіційної народності». Канонічний радянський варіант цієї концепції включав у себе російську мову як мову вищої культури, та ретельно підібраний набір елементів російської культури. У часи царизму навіть та культура, що утримувалась державним коштом, не перетворилася на служанку самодержавства, яка б беззастережно оспівувала його цінності, — тому в багатьох творах російської літератури й мистецтва, успадкованих Радянським Союзом, містилися елементи нерадянської російської ідентичності. Намагаючись створити щось на зразок «русорадянської» культури, влада натомість отримала специфічний коктейль «радяноросійського» смаку, який містив неспоживні елементи, що, зрештою, спричинили «відторгнення» Росії від «радянізму. Офіційним настановам щодо неросійських народів також бракувало послідовності — за висловом Аркадія Ліпкіна, процес націотворення в СРСР мав «парадоксальний» характер. З одного боку, пише Ліпкін, народи Радянського Союзу отримали «територіально-політичний статус» у вигляді республік, причому це сталося навіть з тими, хто перебував на той момент на докапіталістичній стадії розвитку. Формування нації в Росії та в Радянському Союзі відрізнялося від процесу націогенези в Західній Європі. На Заході спочатку сформувалися територіально-державні спільноти. В імперській Росії (та в Східній Європі загалом) нації сформувалися спочатку як культурно-історичні спільноти і лише після цього здобули територіально-політичний статус. З іншого боку, — і саме тут Ліпкін вбачає парадокс — ці тенденції, які нагадували набагато давніший західний досвід «територіалізації національності», «збіглися з викоріненням традиційних національних культур, які в дев’ятнадцятому столітті сформувалися як «буржуазні». Збереглися і навіть культивувалися лише етнографічні, фольклорні рівні цих культур». На місце національних культур «прийшли «пролетарська» культура «соціалістичного реалізму»... та ідеологія марксизму-ленінізму». Таким чином, згідно з Ліпкіним, радянська система намагалася законсервувати всі неросійські народи СРСР на рівні етнографічних націй. Їх позбавляли права перетворитися на модерні нації в тому розумінні, в якому Ґеллнер та його однодумці трактували нації індустріального суспільства. Цікаво й те, що марксизм, особливо в його російському, ленінсько-сталінському варіанті, розглядав нації як етнокультурні спільноти, а не як суспільства, побудовані на модерних політичних та економічних структурах. Ліпкін також дає цікаву інтерпретацію того, що сталося після смерті Сталіна. Після 1953 p., зазначає він, виник «суспільний попит» на відродження національних культур, що сформувалися у XIX ст., — це, на його думку, було наслідком інтенсивної урбанізації відповідних народів. Тому в період відносної лібералізації у післясталінські десятиліття радянські будівничі націй, намагаючись урбанізувати, усучаснити їх, повернулися до історичних досягнень XIX ст. Натхнення та зразків вони шукали передусім на Заході. Говорячи про дорадянський період, Ліпкін слушно зауважує, що в XIX ст. Санкт-Петербург відігравав роль Парижа, «столиці світу», для України, Білорусі, Прибалтики та Молдови. Щоправда, це зауваження є слушним лише до певної міри. Деякі народи, які стали радянськими лише під час або після Другої світової війни, перебували в зоні переважного впливу інших світових столиць XIX ст. Наприклад, для західних українців таким центром був Відень, для прибалтів — Берлін. І зрозуміло, що ми не можемо ігнорувати ролі польської культури й польського націоналізму на великому просторі на захід від Дніпра та на південь від Двіни, їхнього впливу на формування модерних культур і націй в українців, литовців та білорусів. У період десталінізації ці традиційні «західні» суперники культурного панування імперських столиць (Петербурга й Москви) знову відновили свій вплив у європейських республіках СРСР. Радянський Союз 1945 р. значно відрізнявся від СРСР 1938 р. — в його складі опинилися країни Балтії та західноукраїнські регіони, які раніше входили до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії. Створюючи цю нову Україну в кордонах, про які могли лише мріяти найзаповзятіші націоналісти, радянська влада викреслила Польщу зі списку історичних противників України і перетворила їх на потенційних союзників — водночас створивши ситуацію, коли українці мали нагоду більше уваги приділити відносинам з Москвою. Водночас, поставивши Україну поза рамками польської історії та сформувавши нову Польщу як етнічно однорідну державу, Сталін створив передумови для демократизації польського націоналізму. Після 1945 р. поляки примирилися із втратою своїх східних територій і зосередилися на творенні нової Польщі на просторі між Балтикою та Одером-Нейсе. Для певної частини поляків, які не належали до прихильників комунізму, боротьба за незалежність Польщі від Москви була безпосередньо пов’язана з підтримкою національних прагнень України, Білорусі та Литви. Незалежність України значною мірою стала реальнішою завдяки підтримці польської держави та суспільства. Так само Польща беззастережно підтримала Литву й Білорусь. У свою чергу ці три нації стали прихильнішими до ідеї налагодження добрих стосунків з Польщею, яка стала для них вікном у світ. Зауважимо, що у 50-ті роки Польща вже виступала в такій ролі — для російської інтелігенції, особливо студентів, для яких вона була не лише важливим джерелом інформації про західний світ, а й своєрідним каналом зв’язку з останнім.Після 1945 р. і, головним чином, після 1953 р. події в радянському блоці в Європі та в світовому комуністичному русі загалом не лише перетворилися на складову частину Великого Змагання двох світових соціально-політичних систем, а й значною мірою стали фактором внутрішнього життя в СРСР, зокрема у сфері міжнаціональних відносин. Не варто розглядати 1991 рік в СРСР без звернення до подій 1956 р. в Польщі та Угорщині, «празької весни» 1968 року, Гданська та «Солідарності» 80-го — такий підхід був би надто обмеженим. Здається, цілком слушною є думка Андреаса Каппелера про те, що польський національний рух відігравав надзвичайно важливу роль у підриві основ російської імперії в XIX ст. та радянської імперії наприкінці XX ст. Втілення ідеї «офіційної народності» радянського зразка після 1953-1956 pp. відбувалося не лише в нових міжнародних обставинах, а й в умовах відновлення протилежної тенденції — формування модерних націй. Виникненню цієї тенденції сприяла та обставина, що радянська влада зберегла за республіками деякі формальні ознаки державності. Наявність цих символічних атрибутів (територіально-адміністративних зокрема) значною мірою полегшила розпад СРСР 1991 р. Проте, зрозуміло, що СРСР розпався не тому і не лише тому, що на момент утворення суверенних спільнот, які прагнули перетворитися на національні держави, у них були власні адміністративні кордони. Не менш важливою була та обставина, що Москва й Ленінград утратили свою роль і статус центрів світової цивілізації. Не лише народи СРСР, а й самі росіяни шукали відповідей на свої питання на Заході. Радянський Проект як альтернативний варіант світової цивілізації зазнавав поразки у Великому Змаганні з капіталістичним Заходом. Першими це усвідомили східні європейці, згодом розуміння цього прийшло і до народів Радянського Союзу — роль авангарду тут відігравали прибалти, а в Україні — західні українці, які були постачальниками західних цінностей до Києва та сходу республіки. Таким чином, у другій половині XX ст. набирали обертів процеси, подібні до тих, що відбувалися в Росії у XVIII ст. (див. Ґрінфелд вище). Відмінність полягала в тому, що цього разу неросійські народи й національно свідомі росіяни протиставлялися марксизмові-ленінізмові, радянській суспільній системі й територіально-політичному устроєві країни, який вони вважали імперським. Саме цей нонконформізм утворив ширші інтелектуальні, історичні й психологічні передумови того, що сталося 1991 року, — на це звернув увагу Джон Кіп у своїй «Історії Радянського Союзу з 1945 по 1991 рік». До 1991 р. ця тема здебільшого була поза увагою радянологів й однією з найбільших їхніх помилок було те, що вони не помітили поступової емансипації Росії від радянської ідеї.