Націоналізм після комунізму: Росія, Україна, Білорусь та Польща

Вступ

Звертаючись до теми «націоналізм після комунізму», можна сповідувати два підходи до неї: або зосередитися лише на подіях після 1989-1991 р., або ж, ускладнивши завдання, спробувати по-іншому подивитись на сутність націоналізму — яким він був у комуністичну добу і до неї. Другий варіант може бути вельми корисним і продуктивним для розуміння сучасного, посткомуністичного націоналізму.

Після комунізму

Есе Ернеста Ґеллнера «Повернення тубільця» («Return of a Native»), опубліковане в 1996 p., одразу після його смерті, визначає суть посткомуністичного періоду як «проблему побудови ліберального, стабільного й заможного суспільства на руїнах тоталітарної індустріальної ідеократії». Ця проблема є «історично абсолютно новою, отже, ніхто не знає способу чи способів її розв’язання, та й, зрештою, — ніхто не знає, чи існує такій спосіб взагалі» .Багато хто погоджується з цим. Зокрема, Роберт Скідельські вважає заміну комунізму капіталізмом цілком новим явищем в історії людства. «Досі жодне суспільство, — пише він, — не було настільки, до найменших дрібниць, централізованим. Отже, важко передбачити динаміку його трансформації. Еволюціоністські концепції виявляються безсилими в намаганнях знайти дороговкази в майбутнє. Суспільні інститути, які мають забезпечити це майбутнє, не матимуть іншого вибору, як будуватися з рештків зруйнованої системи» .Можна припустити, що в рамках цього колосального завдання — трансформації та розбудови — є місце для внеску дослідників, учених, які представляють якнайширше коло дисциплін. Яким може бути цей внесок? Як вважає Скідельські, «найкращими, найоптимістичнішими тут виступають економісти, особливо у порівнянні з істориками, політологами, соціологами та ... священиками. Можливо, це викликано тим, що вони, на відміну від інших, майже повністю забули історію — якщо взагалі коли-небудь вважали за потрібне знати її». Отже, яка ж роль істориків у цій ситуації? На думку Скідельські, — не надто значна: історики «мають схильність до песимізму, оскільки єдине майбутнє, яке вони можуть собі уявити, — це минуле». Щоправда, існує одна суттєва відмінність істориків від багатьох інших суспільствознавців, зокрема радянологів та марксознавців, — це їхнє ставлення до ролі націоналізму в загибелі комунізму. Для прикладу наведемо одну, але непоодиноку думку політолога: «Я наголошую на тому, що не варто розглядати розпад СРСР як наслідок піднесення націоналістичних опозиційних рухів; останні у вигляді політики «повернення до витоків» у республіках саме й були раціональною реакцією на занепад [центральної] державної влади в СРСР. ... провал путчу того місяця [у серпні 1991] спричинив швидкий розпад СРСР. У цих подіях «націоналізм» треба розглядати не стільки як «природну» форму ідентичності, обрану масами в умовах послаблення політичного контролю, скільки як цілком логічну політичну відповідь на занепад радянської державної машини». Здається, що така подія, як розпад СРСР, усе ж таки заслуговує на уважніший аналіз. Чому після колапсу комунізму чи краху марксистсько-ленінської ідеології колишній Радянський Союз не зберігся як єдина держава під іншою назвою? Існувало принаймні декілька міркувань, згідно з якими можна було сподіватися, що радянська держава виживе. По-перше, впродовж більш як сімдесяти років радянської влади в СРСР справді утворилася нова соціокультурна спільнота — «радянський народ». Такої думки дотримувалася більшість західних радянологів. По-друге, СРСР був спадкоємцем імперської Росії, хоч і під вивіскою марксизму. Під егідою Рад утворився своєрідний симбіоз російського націоналізму й комунізму: «Традиція російської державності була імперською традицією; в радянську епоху ця традиція злилася з провідною роллю Росії в комуністичному світі. Поширення комунізму було майже тотожним поширенню чи відновленню влади Росії...». Зауважимо, що багато хто з західних «буржуазних фальсифікаторів» — знавців російських справ і явно не прихильників марксизму чи комунізму дотримувалися подібної думки, вважаючи, зокрема, що 1917 рік спричинився до формування модерної російської/радянської нації у той самий спосіб, в який 1789 рік став переломною датою у творенні французької. По-третє, СРСР був своєрідним зразком успішної національної модернізації, хоч остання формально здійснювалася під гаслами марксистської комуністичної доктрини як соціалістична індустріалізація.Понад тридцять років тому Ернест Ґеллнер писав в одній із своїх ранніх праць про націоналізм: «Хоч маємо не достатніх підстав твердити, що радянська держава може зникнути, є певні сподівання на те, що це може статися принаймні з марксизмом». Останній, на думку Ґеллнера, мав здобути собі ту «досить скромну роль складника російської національної гордості, патріотизму та антирелігійності подібно до того, як це сталося з традиційними релігіями в житті інших націй», однак держава, створена на основі марксистської ідеології, мала вижити. Радянський варіант марксизму за Ґеллнером — це реінкарнація російського націоналізму. В межах такого підходу наша тема матиме інший вигляд: виникає можливість розглядати комунізм як різновид націоналізму, і відповідно — порівнювати його з іншими формами націоналізму. Зрозуміло, зараз ми легко помічаємо те, що Ґеллнер колись передбачив. По-перше, він проігнорував неросійські народи СРСР, їхні національні ідеї та ідеали — з огляду на той час, коли він робив свої висновки, це не дивно. Щоправда, ми можемо припустити й те, що в рамках його аналітичної структури інакше бути й не могло, оскільки соціалістична індустріалізація відігравала роль етнічного плавильного котла. По-друге, Ґеллнер не розглядав варіант, в якому самі росіяни могли б мати якісь власні уявлення про свою національну ідентичність, що виходили б за межі офіційної ідеології.