1. Політичні ідеї періоду Київської Русі. 2. Концепції демократії

Термін "демократія", як відомо, має грецькі корені й у дослівному перекладі означає "народовладдя". Відповідно до цього, демократія і визначається, насамперед, як державний лад, що ґрунтується на владі народу і гарантує залучення громадян до процесу прийняття політичних рішень. Найбільш лаконічно сутність такого розуміння демократії сформулював А. Лінкольн, окресливши її у відомій формулі "влада народу, влада для народу, влада за участю самого народу". Однак, таке, суто етимологічне тлумачення демократії сьогодні багатьом видається занадто спрощеним. На їхню думку, воно відображає лише початкову стадію розвитку демократії - демократії античної або афінської, яка поширювалася на невеликі за розміром і чисельністю населення міста-поліси і була формою безпосередньої участі всіх громадян у політиці.

Сьогодні ж ми маємо справу із зовсім іншою демократією, яка поширюється на великі плюралістичні суспільства, що характеризуються складною структурою, постійно змінюваною системою внутрішніх і зовнішніх взаємодій. Це вимагає кардинальної перебудови політичної системи й інститутів влади та управління, а отже - вияву нових сутнісних характеристик і визначень демократії, більшість з яких, тим не менше, так чи інакше пов'язує її з конкретними формами та ступенем участі мас в управлінні державою. Саме на цій основі й формується переважна частина сучасних концепцій демократії.

Серед них привертає увагу так звана "концепція участі", яка набула особливої популярності в 60 - 70-ті роки ХХ століття. В її основу покладено ідею про здатність простої людини бути керманичем політичного процесу, творцем політичних рішень. Прихильники цієї концепції відстоюють якнайширше застосування принципів прямої демократії, що передбачає безпосередню участь у підготовці, прийнятті та впровадженні в життя політичних рішень найширших верств населення. Ця концепція демократії спрямована на подолання політичної відчуженості громадян, піднесення їхньої політичної активності та забезпечення дієвого громадського контролю за політичними інституціями та посадовцями.

Проте, зазначена концепція піддавалась і піддається доволі гострій критиці - насамперед стосовно того, що прийняття важливих рішень широкими колами ніким не контрольованих непрофесіоналів, які не несуть персональної відповідальності, може мати трагічні наслідки. До того ж, інституційна відповідальність посадових осіб має схильність до зниження, водночас із зростаючою небезпекою популістського авторитаризму. Нарешті, всезагальна, а отже обов'язкова, участь громадян у політиці є прямим порушенням свободи особистості.

Протилежною до вищезгаданої концепції є елітарна концепція демократії. Її прихильники стверджують, що реальна влада повинна належати компетентній еліті, яка відстоювала б демократичні цінності, стримувала ідеологічний ірраціоналізм та політичний радикалізм мас. Народу ж належить лише право електорального контролю за діяльністю еліти шляхом створення механізмів, що забезпечували б відкритість еліти та стимулювали її здатність до оновлення. Слабкість цієї концепції у небезпеці посилення авторитарних тенденцій внаслідок відриву еліти від соціального ґрунту та бюрократизації влади.

Певного роду компромісом між учасницькою та елітарною теоріями демократії є концепція плюралістичної демократії, основні положення якої були розроблені в працях західних вчених - Р. Даля, М. Вебера, Г. Елмонда, Й. Шумпетера та інших. Вони довели, що народ не може виступати єдиним суб'єктом політичної дії, носієм "спільної волі", оскільки основними генераторами політики є конфліктуючі між собою економічні, соціальні, етнічні, мовні та інші групи інтересів, і саме демократія має забезпечити баланс сил між ними. Держава в цій системі виконує роль арбітра.Незважаючи на окремі недоліки, ця теорія виявилася досить привабливою для політиків та науковців і набула свого подальшого розвитку у поліархічній теорії демократії Роберта Даля. Ця концепція ґрунтується на положенні про наявність багатьох "центрів" сили та впливу в сучасних суспільствах і має на меті дати реалістичне уявлення про демократичні моделі сучасності, чітко відмежувавши їх від ідеалу демократії. Ще жодна країна не змогла перейти від поліархії до "вищої", "ідеальної" демократії чи створити демократичніший за неї режим. Теорія поліархії посідає провідне місце серед теорій, що тлумачать демократію сучасності. Тому не дивно, що Україна, стаючи на шлях демократизації, обрала для себе як теоретичне підґрунтя системних перетворень у політичній сфері саме цю концепцію демократії.

Проте, окрім формування реальних засад поліархії, надзвичайно важливим і надзвичайно складним завданням для України виявилося розв'язання питання про форму організації влади і структуру відносин, що лежать в її основі, тобто питання вибору моделі демократії або типу демократичного режиму.

Слід зазначити, що проблемі типологізації моделей світових демократій присвячено величезну кількість наукових досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних авторів, серед яких уже класичною стала праця професора Каліфорнійського університету А. Лійпхарта "Демократія. Моделі мажоритарного та консенсусного правління в двадцять одній країні" (1984), що покладена в основу багатьох сучасних досліджень про демократію. У цій праці автор, посилаючись на означення демократії як поліархії, виділяє дві основні діаметрально протилежні моделі демократії: мажоритарну (Вестмінстерську), взірцем якої є Велика Британія, та консенсусну, яку представляє політична система Швейцарії, і подає їхнє найбільш повне теоретико-методологічне обґрунтування.