Поняття і структура політичної культури

Надзвичайно важливим чинником і необхідною умовою функціонування політичної сфери суспільства є політична культура як складова загальної, зокрема психологічної, культури суспільства, соціальних груп та індивідів.

Термін "політична культура" з'явився вперше у XVIII ст. у працях німецького філософа І. Гердера.

Теорія сформувалася у другій половині XX ст. завдяки працям американців Г. Алмонда, С Верби, Р. Бенедикта, Л. Пара, Дж. Kepi, К. Джовіта, У. Розенбаума, англійців Р. Роуза і Д. Ко-ваноха, німця К. фон Бойме, французів М. Дюверже, Р.-Ж. Швар-ценберга, голландця І. Інглхарта та ін.

Теорія політичної культури дала змогу (на відміну від інституціонального аналізу) пояснити, чому однакові за формою органи державної влади в різних країнах функціонують абсолютно по-різному. Заглибившись у мотиваційне коріння політичної поведінки, вона змогла пояснити деякі речі, що лише чекали на ґрунтовне роз'яснення.

Узагалі політика могла б вважатися доволі простою сферою людської діяльності, якби суб'єкти політичної діяльності (індивіди, соціальні групи, інституції та ін.), маючи специфічні інтереси, потреби, мету, не намагалися вплинути один на одного, змінити свідомість та поведінку інших суб'єктів у процесі цієї діяльності.

Характер і рівень політичної культури суспільства значною мірою визначають його політичне життя. Як засіб політичної соціалізації людини, спосіб організації та розвитку політичного життя суспільства політична культура завжди формується на певному рівні політичної ідеології та соціальної психології. Вона містить ідеї, переконання та погляди, способи діяльності, індивідуальний та суспільний досвід, традиції, звички, почуття.

Інакше кажучи, політична культура поєднує в собі об'єктивні соціально-нормативні компоненти свідомості та поведінки й суб’єктивні стани, що відбивають відчуття відповідності цих нормативів реальному життю.

У науці сформувалися два основних підходи до тлумачення політичної культури.

1. Суб'єктивний зміст політики:

• сукупність духовних явищ (Г. Алмонд, С. Верба, Д. Дивайн, Ю. Краснов);

• символів (Л. Дітмер);

2. Суб'єктивний ракурс політики:

• прояв нормативних вимог (С. Вайт);

• сукупність типових зразків поведінки (Дж. Плейно);

• спосіб політичної діяльності (У. Розенбаум) тощо.

Для того щоб краще уявити структуру політичної культури, звернемося до рис. 11.

Крім того, у структурі політичної культури можна виокремити, по-перше, рівень розвитку та співвідношення усталених правових, соціальних, моральних і психологічних норм — регуляторів суспільних відносин; по-друге, когнітивні (інформаційні), емоційно-комунікативні та практичні (поведінкові) компоненти формування суспільної свідомості й засвоєння їх окремою особистістю та соціальними групами.

Автор пропонує під поняттям "політична культура" розуміти якісний параметр політичного життя суспільства, що характеризує ступінь розвитку і співвідношення між правовими, соціальними та психологічними регуляторами функціонування політичної сфери суспільства. Останні сприяють політичній соціалізації особистості, конституйовані в соціально-політичних інститутах, суспільній свідомості та політичній практиці.