Неолібералізм

Леон Дюгі (1859-1928) вважав, що підвалинами сучасного суспільства мають стати профспілки-синдикати як основа об'єднання, солідарності всіх громадян у державі, що зведе до мінімуму соціальну боротьбу, перетворить державу, на знаряддя синдикатів.

Макс Вебер (1864-1920) широко розвинув теорію соціальних груп, представницької демократії та політичного панування, концепцію бюрократії. Він дав класичне визначення політики: у широкому розумінні — це відносини, що пов'язані із самостійним керівництвом різних галузей суспільного життя, у вузькому — це керівництво державою.М. Вебер як засновник теорії соціальної дії вивчав питання взаємодії економіки з політикою, правом і релігією. У своїх працях він обстоював ідею раціональності європейської культури, яка в політичній сфері виявляється через становлення інститутів формального права, парламентаризму тощо. На його думку, ставлення до влади, різний соціальний статус і престиж, ідеологічні та релігійні ознаки окремих спільнот не менш важливі, ніж розбіжності, зумовлені різним ставленням до власності.

Основним конфліктом політичного життя сучасної держави він вважав боротьбу між політичними партіями та бюрократичним апаратом, а в політичній соціології приділяв увагу конфлікту інтересів різних угруповань правлячого класу — статус -них і престижних.

Толкотт Парсонс (1902-1979) розвинув теорію суспільної організації, поклавши в основу виокремлення необхідних функцій для існування кожної системи, і започаткував структурно-функціональний підхід до вивчення політичної влади.

Оцінюючи загалом історичну роль лібералізму, слід наголосити, що його доктрини відіграли провідну роль у формуванні основних принципів та інститутів сучасної політичної системи: парламентаризму, поділу влади, правової держави тощо, які були прийняті всіма провідними політичними силами й партіями.

Зауважимо, що починаючи з 60-х років XX ст. політики та політологи дедалі частіше починають говорити про кризу лібералізму як такого, пов'язуючи це з певним зниженням авторитету ліберальних партій. На наш погляд, це не зовсім відповідає дійсності. На думку К. Форлендера, лібералізм як організована політична сила нібито й застарів, виконавши своє завдання на політичному рівні, проте як світоглядна концепція зберігає значний вплив. Підтвердження тому — зростання інтересу до лібералізму в колишніх соціалістичних країнах. Щоправда,

спроби реалізації ліберальних моделей в посттоталітарних країнах не увінчалися успіхом.

Напружена інтелектуальна робота щодо оновлення лібералізму сприяла появі багатьох новітніх його модифікацій. За версією американського дослідника Д. Белла, серед них виокремлюються течії:

• ліберального консерватизму (М. Фрідмен);

• консервативного лібералізму (С. Семуелсон);

• ліберального лібералізму (Дж. Макговерн).

Ліберальний консерватизм передбачає необхідність існування вільного ринку і забезпечення прав людей розпоряджатися своїм життям як заманеться, консервативний лібералізм — у необхідності існування змішаної економіки, а ліберальний лібералізм декларує необхідність існування великомасштабних урядових видатків на реалізацію соціальних програм, виступаючи водночас проти елітарної культури.

Німецький політолог Р. Дарендорф переконаний в існуванні таких напрямків лібералізму:

• економічний лібералізм;

• лібералізм правової держави;

• соціал-лібералізм;

• рад икал-лібералізм.