Неолібералізм

Ліберальні доктрини набули у XX ст. нового розвитку. Найхарактернішими з них є концепції технократичної та плюралістичної демократії.

Започаткували першу концепцію Т. Веблен, Дж. Бернхем і А. Берлі. Т. Веблен висунув ідею, що в нових соціально-економічних умовах у зв'язку з науково-технічним прогресом влада має перейти до рук інженерів, оскільки головною суперечністю

суспільства стає суперечність між інженерно-технічною інтелігенцією й бізнесменами. Дж. Бернхем твердив, що в індустріальних країнах відбувається революція менеджерів (керуючих), нові технології мають дисциплінувати ліберальну демократію, виділити в суспільстві насамперед обов'язки та дисципліну громадянства. А. Берлі, розглядаючи феномен влади в умовах науково-технічної революції, навів нову періодизацію розвитку християнської цивілізації та відповідних типів соціальних революцій.

Доктрина плюралістичної демократії була сформульована М.Дюверже, Р. Дарендорфом та ін. В її основу покладено твердження, що в умовах значної соціальної стратифікації постін-дустріального суспільства, вільного волевияву політична влада та прийняття рішень стають результатом вільної гри інтересів, конкуренції різних соціальних груп. Політична влада розподіляється між різними системними суб'єктами влади, настає її "дифузія", що є вираженням плюралізму групових інтересів. Роль держави полягає в арбітражі між групами, нормуванні умов вільного доступу до влади, дотриманні "правил гри". Саме тому Р. Да-рендорф опрацював теорію політичного конфлікту, а М. Дювер-же — теорію політичних партій, їх класифікацію.

Творці теорії еліти Вільфредо Парето (1848-1923) і Гаета-но Моска (1858-1941), на відміну від марксистів, більше уваги приділяли конфлікту інтересів статусних і престижних груп правлячого класу (тут вони близькі до М. Вебера).

В. Парето вважав, що здібності до управління має лише еліта, яка перебуває на верхівці суспільної піраміди і керується вождями.

Історія, на його думку, — арена постійної боротьби еліти за владу, а "циркуляція елітних прошарків" є неодмінним законом суспільного життя.

Кожен тип елітної групи не задовольняє всі вимоги керівництва суспільством, а тому збереження соціальної рівноваги потребує постійної зміни еліти за допомогою насильства.

На думку В. Парето, найвищим принципом політичного життя є влада незалежно від етичної оцінки шляхів її здобуття.

Г. Моска, перебуваючи на позиціях консервативного лібералізму, вважав неможливою стабільність суспільства без оновлен-

ня політичної еліти. На його думку, це зумовлено тим, що будь-яка еліта має тенденцію до перетворення її на " закриту" спільноту, а потому й до виродження. (До речі, концепція X. Лассуела не збігається з ідеологічними та історико-філософ-ськими парадигмами Г. Моски та В. Парето.)

Роберт Міхельс (1876-1936) працював над ідеєю про неминуче олігархічне переродження всіх демократичних партій і систем. Він вважав, що демократія неможлива без професійного управлінського апарату. У противному разі харизматичних лідерів змінюють бюрократи, революціонерів й ентузіастів — консерватори й пристосуванці, а керівництво загалом, формально додержуючи революційних догм, насправді відходить від цілей класу й мас.

Якщо в період боротьби з феодалізмом і становлення капіталізму ідеї вільного ринку й держави, яка просто не заважає, відігравали прогресивну роль, то згодом ліберальні ідеї еволюціонували в бік обмеження дій монополій і обстоювання найменш захищених верств населення. Завдяки працям англійських мислителів Дж. Гоббсона, Т. Гріна, В. Хобхауза, німецьких Ф. Наумана, В. Репке, В. Ойкена, італійського Б. Кроче, американських учених В. Уорда, Дж. Кроулі, Ч. Бірда, Дж. Дьюї було сформульовано концепцію нового, або соціального, лібералізму. Суть її полягала в тому, що під впливом марксизму й соціал-демократії окремі базові принципи класичного лібералізму було переглянуто в бік визнання позитивної ролі держави в соціальному та економічному житті.

Соціологічними підставами неолібералізму стали концепції Е. Дюркгейма, Л. Дюгі, М. Вебера, Т. Парсонса.

Так, Еміль Дюркгейм (1858-1917) розвинув концепцію соліда-ризму, запропонувавши поділити його на механічний і органічний. Перший притаманний архаїчним, другий — розвиненим суспільствам. Звідси вчений вивів два види права — репресивне та кооперативне. Суть проблеми полягає не в переслідуванні порушників права, а в наверненні їх до нормального співжиття.