Ісламська політична думка
Араби перетягували на свій бік місцеву еліту, залишаючи їй багатства та привілеї, водночас жорстоко знищуючи непокірних і незговірливих.
Учення пророка викладене в Корані (буквально — читання, декламація), який є зібранням проповідей Мухаммеда меккан-ського і мединського періодів, та Сунні, що є зібранням текстів висловів (хадисів), приписуваних Мухаммедові.
Коран написаний, до речі, від першої особи. Але, за словами пророка, він посланий йому через Святого Духа або через архангела Гавриїла.
У священній книзі мусульман названо п'ять пророків: три зі Старого Завіту — Ной, якого Бог спас від потопу, Авраам — перша людина, котра увірувала в єдиного Бога, Мойсей — якому були дані закони; один християнський — Ісус — і, зрештою, один мусульманський — Мухаммед.
Як і християнство, іслам проголошує принцип активного втручання в земні справи. Йому не до вподоби вислів "кесарю — кесареве, богу — богове". Згідно з традицією, що йде від Мухаммеда, який був і релігійним лідером, і головою державної влади, іслам наполягає на єдиновладді в духовній і світській сферах.
Ісламська громада, за уявленнями віруючих, це — теократія. Влада належить Аллаху, але реалізується через його представника.І Коран, і Сунна практично не мають норм, що регулюють політичний устрій, здійснення влади, форми правління.
Терміна "держава" мусульманські джерела не знають. Там є лише імамат (керівництво молитвою) та халіфат (наслідування). Згодом їх почали використовувати для означення мусульманської держави. Сформульована значно пізніше теорія халіфату зберегла принципи єдності влади духовної та світської в одному інституті.
У VII-VIII ст. іслам надзвичайно швидко поширився від Піренеїв до Індії. Але завоювання величезних територій поставило проблему єдності релігійної громади.
Першим лідером мусульман був сам пророк, який правив недовго. Після його смерті (632) безпосереднє оточення пророка за спільною згодою висувало його правонаступників — халіфів: Абу-Бекра (632-634), Омара (634-644), Османа (644-656). Останнього вбили араби з підкорених областей, які були не вдоволені роздачею земель і посад родичам халіфа.
Четвертим халіфом проголосили Алі, двоюрідного брата й зятя Мухаммеда. Але родич Османа — намісник Сирії Муавія розпочав збройну боротьбу проти Алі. Ці події призвели до розколу в ісламі. Банальна боротьба за владу згодом тлумачилася на засадах різного розуміння верховної влади та способів її встановлення.
661 р. хариджити — прихильники традицій воєнної демократії, які вважали обох претендентів на владу узурпаторами, вбили Алі. Муавія уникнув цього і проголосив себе халіфом, заснувавши династію Омейядів (661-750).
Прихильники Муавії стали називати себе сунітами (від араб, буквально — люди традиції), які вважали, що халіфом може бути лише людина з племені курейш. До цього ортодоксального руху в ісламі належить 90 % віруючих. Решта — шиїти (від араб, ши'а — приєднатися до когось), які вважають, що верховна влада має належати лише прямим нащадкам Алі.
Спадкова монархія Омейядів мала бюрократичну систему управління за всіма канонами східної деспотії. Про демократичні принципи Корану не було й мови.
Наступна династія Аббасидів (750-1258) із центром у Багдаді лише посилила ці тенденції.
Але в ІХ-Х ст. єдина світова мусульманська громада почала розпадатися. В Єгипті, Марокко, Лівії, Ірані, Середній Азії виникали фактично самостійні місцеві династії.
За багдадськими халіфами залишилась символічна роль духовних лідерів мусульманського світу.