Українсько-російські відносини

Історія української-російських відносин досить давня і суперечлива. Починаючи від виникнення Київської Русі по даний час український та російський народи живуть по сусідству, економічно- та культурно співпрацюють, конкурують, інколи не знаходять спільну мову.

Сьогодні Україна для Росії є стратегічним партнером в СНД і на міжнародній арені. Для народів наших країн характерні традиційно дружні, теплі, практично родинні стосунки. Це дуже благодатне підгрунтя, на якому зусиллями керівництва наших країн, простих росіян та українців ми будуємо нову систему міждержавних відносин. Засновується вона на засадах рівноправності, добросусідства, взаємовигідного співробітництва. Зрештою, все це і є складові стратегічного партнерства для майже 200 мільйонів людей, які живуть на величезному просторі, від Карпат до Тихого океану.

Найпоширеніші у великоросійському, польському та українському націоналістичному середовищах погляди на Україну — як на частину «єдиної («триєдиної») і неподільної Росії», як на «східні околиці» «Польщі від моря до моря» або як на повністю самостійну країну та самодостатній народ, який не причетний безпосередньо до Росії та Польщі, але постійно ущемляється ними, — це для відстороненого погляду історика не привід для марних навколополітичних і етноцентристських виснажливих суперечок, а взаємне накладання чи навіть конфлікт «ідеальних Батьківщин».

Два головних підходи до розуміння етнічності в сучасній науці — примордіальний (об’єктивістський), що розглядає етнос як певну спільноту, яка існувала завжди в минулому й існує тепер, має спільних предків і єдину расово-біологічну «породу» (різновидом примордіалізму є і теорія етногенезу Льва Гумільова), та модерністський, що розуміє етнос у суб’єктивістському ключі, — як насамперед уявлювану спільноту, створену на основі тотожності кожного члена створеному культурною елітою національному міфу.

Історія, як відомо, сповнена націй, які «не відбулися». Об’єктивні етнографічні особливості етнічної групи, мова, культура, навіть властиві етносу характерні стереотипи поведінки — це лише передумови для утворення нації, в результаті може нічого й не вийти. Приміром, в історії Росії існували й існують досі об’єктивні етнологічні передумови для утворення, щонайменше, трьох народів: північновеликорусів, південновеликорусів і сибіряків. Проте такого розколу не сталося. А українці, найближчі в етнографічному плані до південновеликорусів, реалізувалися як самостійна нація. Саме існування будь-якого народу як відокремленої від інших спільноти — це, як правило, результат цілого ланцюга невмотивованих випадковостей.

Тоді існували два діаметрально протилежних розуміння українського етнокультурного начала: «малоросійство» — як локальна форма вияву «загальноросійської» ідентичності, та «українство» — власне націоналістичне трактування українського етнокультурного феномена як самодостатнього й не залежного безпосередньо від великоросійського, білоруського та польського. Історію російсько-українських відносин XIX століття можна розповісти у двох варіантах. У першому випадку нація, як трава, що пробивається крізь асфальт, неминуче долає всі перешкоди, створені імперією. В другому випадку йдеться про те, як через вкрай нещасливий збіг обставин польська, австрійська чи німецька інтриги, використовуючи як знаряддя нечисельну й чужу народним інтересам групу українських націоналістів, розкололи єдине тіло «загальноросійської» нації. На думку Міллера, саме призма суперництва проектів націй — «великої російської» та української — найадекватніша для того, щоб описати внутрішню політику Російської імперії в XIX столітті, щоб зрозуміти логіку розвитку історичних подій і поведінку їх учасників.

Ким були б українці, якби перемогла «загальноросійська» ідентичність, нині теж зрозуміло, — за такою моделлю розвивалися кубанські чорноморські козаки. Будучи прямими нащадками запорожців, вони більш-менш зберегли українську традиційну обрядову й матеріальну культуру, стереотипи поведінки, національну кухню, фольклор, почасти навіть мову, — але водночас досі є в Росії найпослідовнішими прибічниками російської ідеї (і на культурно-ідеологічному, і на політичному рівнях), великоросійської ідентичності, російської державності. Не випадково навіть сучасна етнологія один із великоросійських субетносів називає «українським». Тобто у XIX столітті фактично йшлося про боротьбу між статусом українців як етносу чи малоросів як субетносу «великої російської» нації.Серед причин, які зашкодили повноцінній реалізації в XIX столітті такого «загальноросійського» асиміляторського щодо українців процесу, слід насамперед назвати невмілу політику Петербурга, пряму некомпетентність чиновників у міжетнічних питаннях, появу суперхаризматичної постаті Тараса Шевченка, а також недостатній радикалізм русифікаційних заходів. Звідси радикальний висновок Олексія Міллера про те, що історія боротьби «загальноросійського» та українського проектів національного будівництва — це не так шлях успіху українського національного руху, як ланцюг невдач російських асиміляторських зусиль (як іронічно зазначив автор, всю історію Росії можна розповісти як історію кепського управління та його наслідків). Фактично влада вибрала саме британську, а не французьку модель «коренізації»: перша надавала «нецентральним» націям комплекс певних культурних гарантій — аж до навчання в початковій школі рідною мовою, друга ж, навпаки,— передбачала тотальну заборону регіональних мов і культур. Українські історики, а частіше публіцисти та журналісти, які пишуть про русифікаційні заходи в Україні у XIX столітті, нерідко посилаються на «демократичні традиції» етнічної толерантності в «освіченій Європі» (щоправда, мають на увазі, як правило, політику «австро-славізму», яку проводили Габсбурги; ситуації в Російській імперії, Великобританії та Франції прямо протилежні, оскільки об’єктами впливу національної політики тут були більш-менш родинні в етнічному та цивілізаційному планах етноси, тоді як в Австро-Угорщині — цілком різнорідні слов’яни, угорці й австрійці). Олексій Міллер, услід за німецьким істориком Андреасом Каппелером, переконливо доводить, що антиукраїнська політика Петербурга, попри всю її неетичність та контрпродуктивність, загалом у жодне порівняння не йде з політикою Лондона стосовно ірландців та шотландців, Мадрида — іспанських басків, а тим паче з політикою Парижа стосовно нефранкофонних жителів Франції (за офіційною статистикою, у 1863 році одна чверть населення континентальної частини її не знала французької мови!). Загальний вектор будівництва офіційним Петербургом «єдиної російської нації» стосовно українців наближався до «англійської» моделї, тоді як Валуєвський циркуляр 1863 року і Емський указ Олександра II 1876 року, жорстокі та безглузді (з погляду поставленого завдання), відтворювали саме «французьку» модель «коренізації».