Філософія і культура

Сучасний американський філософ і психотерапевт В.Франкл зазнає, що наявність у людини системи ціннісних орієнтирів, які визначають вищі потреби та прагнення, сенс життя загалом, є вкрай важливими14 . Втрата чи відсутність сенсу життя, що визначається "вищими" потребами (адже базові потреби як такі забезпечують тільки існування людини як живої істоти), навіть за умов прекрасної кар'єри і хорошої роботи, матеріального достатку та фізичного здоров'я, часто призводить до психічних неврозів, іноді до самогубства. Франкл також зазначає, що у традиційних суспільствах власне традиція диктувала людині, чого їй бажати, а з розпадом традиції людина опиняється віч-на-віч з особистою проблемою добровільного пошуку сенсу життя, об'єктів вищих бажань і прагнень14 . Погано, коли людина цього не знаходить. Душевне здоров'я людини є в прямій залежності від напруження, яке виникає у психіці людини, яка усвідомлює розрив між тим, ким вона є, і тим, ким вона могла б стати. В.Франкл вважає філософію основою методу логотерапії, чи лікування смислом.

Ось ми впритул підійшли до значення основного питання філософії (пошуку сенсу життя) для людини. Наведений вище аналіз впливу філософії на формування повнофункціональної особистості свідчить про важливість вивчення філософії як підстави формування світоглядних ідеалів, заради яких варто жити і які є внутрішніми стимулами до життя, його сенсом.

Яке ж місце в процесі становлення світоглядних ідеалів, пошуку сенсу життя займає культура?Філософія вчить людину, який ідеал вона має для себе створити і яким шляхом його досягнути. Культура ж, будучи діяльнісним способом освоєння світу, пристосування до нього, є особливим шляхом до втілення світоглядного ідеалу в життя людини. Філософія - сфера діяльності людського духу, унікальна мова, оволодівши якою людина може порозумітися з світом, пізнати закономірності світобудови і власне свого існування. Культура ж, в такому порівнянні, слугуватиме своєрідним мовним апаратом. Вивчаючи філософію людина вивчає мову світу, а через культуру вона спілкується з ним.

Перебуваючи в тісному діалектичному взаємозв'язку з філософією, культура діяльнісно спричинаяється до пошуку сенсу життя. Проаналізувавши еволюційно-історичний культурний розвиток людства, можна прослідкувати процеси становлення світоглядних ідеалів, їх кризи (в процесі глибшого пізнання світу людиною змінюються і її (людини) вимоги до нього) та становлення нових ідеалів. Світоглядний ідеал, сенс життя знаходить своє втілення у формах суспільно-історичних типів культури.

Як історично-еволюційний шлях пошуку сенсу життя культуру можна розглядати у двох аспектах: як просто констатація історично-культурних фактів і як аналіз культурно-історичного досвіду людства та узагальнення позитивного досвіду на шляху пошуку Істини. У першому культура розглядається як суспільно-історична пам'ять - історія становлення і руйнування світоглядних ідеалів, другий ж представляє культуру як накопичення позитивного досвіду у сфері пошуку сенсу життя, поступове наближення до істинного ідеалу.

Для усвідомлення значення культури у вирішенні основного питання філософії є важливим вищезгаданий узагальнений позитивний досвід людства щодо становлення світоглядних ідеалів. Усвідомивши помилки й досягнення минулого, як людині зокрема, так і людству в цілому, було б легше визначитись з ціннісними орієнтирами, знайти шляхи до вирішення актуальних проблем, що стоять перед людиною. Ось що сказав про це німецько-французький мислитель ХХ ст. Альберт Швейцер: "Ми не дуже цікавимося тим цінним, що міститься в минулому. Великі духовні досягнення минулого лише бездумно реєструються. Збудити наш інтелект ми їм не дозволяємо. Ще менш ми схильні до їх наслідування".

Отже, вивчення культуротворчого процесу з філософської точки зору є надзвичайно актуальним. Адже саме в суспільно-історичній пам'яті людства, цій надзвичайній скарбниці цінностей, зберігаються відповіді на найбільші питання, знаходяться ліки і втіха для обезсилених, стражденних людських душ, тут можна знайти шлях до правдивого людського щастя. Знову ж таки, висловлену думку не слід розуміти як те, що освоївши достеменно філософію і культурологію у філософському аспекті, можна отримати готову відповідь на питання, що є сенсом життя, що є Істина. Звичайно, ні. Адже, як уже неодноразово наголошувалось, філософія не дає готових відповідей, а лише вчить їх знаходити, відповідно ж і культура є відображенням спроб пошуку світоглядних орієнтирів, спроб наближення до Істини.

Людське життя - це активність, але мається на увазі не діяльність, яка спрямована на забезпечення існування фізіологічного організму людини, а духовна діяльність (яка опредмечується в сфері культури), котра спрямована на пошук Істини. Світоглядні ідеали є орієнтирами на цьому шляху. Тут ось і напрошується цікавий висновок: якщо припустити, що людина опанувала Істину, - отже, активність, спрямована на її досягнення більше не потрібна, а якщо припиняється така активність, то, відповідно, повинно припинитися і життя. Через таке порівняння з'являються аналогії з біблійною легендою про дерево пізнання добра і зла, дерево пізнання Істини. Однак питання пізнання Істини дуже не просте і зашироке для описання його декількома словами. Очевидним є лише те, що повне пізнання Істини не можливе, інакше людина втратить стимул до життя, адже, коли все стане відомо, то активність не потрібна, а людське існу-вання можливе лише за умови руху. Але і не шукати Істину теж не можна. Як вже згадувалось, людська сутність двоїста: людина існує як фізіологічна істота і людина - як духовна субстанція. Якщо людина існує лише фізіологічно, а її духовність занепадає, то духовна деградація знищить і фізіологічне існування (згадаймо В.Франкла). Знову ж таки духовне існування людини можливе лише за умови фізіологічного, занедбавши свої фізіологічні потреби людина зникне і як духовна субстанція. Тут слід наголосити, що духовна і фізіологічна сторони людини хоч і перебувають у тісному взаємозв'язку, та духовне існування має все ж вирішальне значення. І якщо знову припустити, що Істина відома (а це сфера чисто духовна), тоді відпадає потреба у піклуванні про фізіологічне, що неприпустимо для існування людини, оскільки суперечить її природі.Отже, сенс життя, його внутрішня рушійна сила полягає у пошуку Істини, а не володінні нею. Ще Арістотель вважав активність розуму, яка спрямована на задоволення потреб "вищого" рівня, щастя як існування у людині інтелектуальних чеснот, головною з яких є філософська мудрість, що забезпечує людину "вищими" істинами і цінностями, котрі наповнюють людське життя глибоким сенсом, вірою, надією, любов'ю.