Філософія і культура
Поняття "природа" - одне з найширших. Передовсім природа обіймає все те, що виникло та існує по собі, незалежно від волі й бажання людини. Як результат узагальнення, поняття "природа" охоплює все існуюче, увесь світ у розмаїтті його форм, і близьке до понять матерії, універсуму, Всесвіту. Але це визначення більш властиве природі як матеріальній дійсності в її бутті без людини. Дійсність, де з'являється людина як природний але разом з тим і соціально-культурний чинник, характеризується таким поняттям "природа", яке передбачає всю сукупність природних умов існуванню людини. І вже як така "природа" фіксує певну межу життєдіяльності людини, відмінність зовнішніх об'єктивних обставин людського буття від внутрішніх особливостей самої людської життєдіяльності. Людина змушена пристосовувати свої потреби до природних можливостей, як власне своїх, так і оточуючого її навколишнього світу. Тому природа - об'єктивна, незалежна реальність, яка передує людському соціально-культурному існуванню, навіть і самій людині, як її організм чи антропологічні характеристики.
Поняття "культура", як вже згадувалось, латинського походження і вживалося спочатку для визначення процесу обробки ґрунту. Навіть у цьому вузькому значенні підкреслюється наявність змін в природному об'єкті залежно від дій людини на відміну від змін під дією природних причин. Поняття "культура" в цьому значенні обіймає все те, що оброблене, перетворене людиною (суспільством), що несе в собі людське начало.
Отже, такий аналіз понять "природа" і "культура" виявляє їх відмінність: під культурою слід розуміти те, що створене людиною, тобто - штучне; під природною - все те натуральне, що існує за не залежними від людини законами світобудови. Та чи можна погодитись з таким чисто механічним співіснуванням природи і культури? Хіба тільки абстрагувавшись від дійсності. Адже об'єктивно-історичне існування природи, культури і суспільства являє собою нерозривну єдність, цілісність, розвиваючись як природно-історичний та культуротворчий процес життєдіяльності суспільства. Зв'язок між культурою і природою виявляється не тільки в попередньому існуванні другої для культури, а й більшою мірою в тому, що передбачає її (природу) постійною і необхідною умовою свого існування й розвитку. Це об'єктивні природні умови як загальний предмет праці, завдяки чому здійснюється саме людське життя; це також об'єктивне матеріальне начало в самій людині, її тілесна й родова організація. Таким чином можливості буття культури задаються природою. Навіть на емпіричному рівні можна констатувати, що природне не байдуже для тих форм, за якими створюється й живе культура. Природа в тій чи іншій інтерпретації відтворюється у культурі. Свідчення такої залежності можна виявити на всіх рівнях існування різних культур: від виготовлення знарядь праці й розвитку технології трудової діяльності до особливостей побуту та явищ духовного життя.Людська залежність від природи має не тільки біологічні підстави. Процес людського буття дедалі більше потребує взаємозв'язку з природою як необхідної передумови. Адже тільки живучи у згоді з законами і принципами природи людина не зашкодить своєму існуванню. Однак, змістом людського буття є культурне вивільнення із стану безпосередньої залежності від природи, підпорядкування цієї залежності людському розуму й волі. Тому перебуваючи в об'єктивному, незалежному від неї зв'язку з природою, людина виробляє суб'єктивні засоби та створює умови оволодіння цим зв'язком. Таким чином створюється "друга природа", яка створена людиною в процесі праці та предметно введена у сферу соціальних зв'язків, олюднена, соціалізована природа. Культура як спосіб людського буття, будучи надприродним явищем, свідчить, що людина все ж є вагомою рушійною силою багатьох процесів біосфери. Наприклад, в процесі і результаті людської діяльності зазнають змін форми природних ландшафтів, рослинність, тваринний світ, а також зміни в людському організмі. Правда, питання - наскільки це добре чи зле? - залишається відкритим. Чимало потреб продиктовані індивідуумові його природною необхідністю - фізіологічні потреби, потреби в продовженні роду та інше. Аналогічно люди вбачають природну необхідність в пізнавальній діяльності, у спілкуванні, в художній творчості, у формуванні ціннісних орієнтирів. Однак, насправді, походження людських потреб, поривань, цілей має не природний, а культурний характер.
Фізіологічна непристосованість, порівняно з представниками рослинного і тваринного світів, людини до навколишнього середовища компенсується її здатністю осягнути світ в особливий духовний спосіб і пристосуватися до нього (світу) шляхом окультурення стосунків природи і людства. Отже, культура, будучи специфічним способом існування людини в природі, все ж не нівелює значення останньої в людському бутті, а й сама є засобом взаємозв'язку, засадою людської єдності з природою. Та природним силам людина протиставляє вже приборкані сили природи, вже знані закономірності природних процесів. Культура сприяє виділенню людини (суспільства) з природи, відносному вивільненню її щодо природо-необхідного шляхом оволодіння ним. Водночас культура є засобом поєднання людини з природою. І чим гармонійніша взаємодія людини і природи, тим якісніше її життя з точки зору культурного розвитку.
Отже, співвідношення природи та культури виявляє всю складність і неоднозначність цієї проблеми. Осягнути ж сутність культурного феномена неможливо поза баченням діалектичного характеру його єдності з природою. При цьому слід зважати, що "природа як сукупність властивостей зовнішньої матеріальної дійсності, виявлених та узагальнених у процесі взаємодії із колективною родовою життєдіяльністю, є об'єктивною засадою людського буття як культури, її загальною й необхідною передумовою. Культура ж є суспільно вироблена загальна форма зв'язку, що характеризує єдність людини з природою і виступає необхідним засобом людського існування в природному універсумі" . Як бачимо, за всієї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з природою, діяльнісно впливаючи на останню згідно потреб людини.