Німецька класична філософія. Загальна характеристика.

Канта справедливо критикують за те, що він відмовляється визнати адекватність нашого знання речам. Відповідно до Канта, ми знаємо тільки явища — мир речей, самих по собі, нам недоступний. При спробі осягнути сутність речей наш розум впадає в протиріччя. Варто сказати: у міркуваннях Канта є частка правди, тому що пізнання і справді невичерпне. Це нескінченний процес усе більш і більш глибокого проникнення в об'єктивну реальність, а вона нескінченна. Але це не дає підстави відриватися світ явищ від світу “речей у собі”. Між ними немає непрохідної прірви. Нехай навіть, по Канті форми і створюються цілком творчістю духу, усе-таки важко допустити, щоб предмети, до яких постійно застосовуються ці форми, не офарблювали них у свій власний колір. Адже тією чи іншою мірою сутність “речі в собі” так чи інакше висвічується в явищі, При цьому ми не повинні забувати, що наші знання, при всій їхній глибині, все-таки в цілому відносні. Скрупульозно розробляючи свою концепцію про “речі в собі”, Кант мав на увазі, що в житті виду, у нашому відношенні до світу і людини є такі глибини, такі сфери, де наука неспроможна. Прикладом цього є, зокрема, поведінкові акти людини, його вчинки, що відповідають принципові детермінації, причинної залежності. Але, по Канті людина живе в двох світах. З одного боку, він частина світу, де усе детерміновано, де характер людини визначає схильності, пристрасті й умови, у яких він діє. Але з іншої, крім цієї емпіричної реальності в людини є ще надточуттєвий світ “речей у собі”, де неспроможні привхідні, випадкові, незбагненні й імпульси, що ні непередбачаються, у самої людини, ні збіг обставин, що ні диктує волю моральний борг. Звідси Кант робить висновок: воля і є і її немає. Це вірно. Таке протиріччя Кант іменує антиномією волі. Він говорить і про інші антиномії, наприклад про антиномії кінцевого і нескінченного. У результаті він дійде висновку: Бог — “абсолютно необхідна сутність”. Щиро вірити в Бога — значить бути добрим, значить бути взагалі істинно моральним.

Про людину. Фахівці (саме по творчості Канта) вважають доцільно починати виклад філософії цього мислителя з його навчання про людину. Кант виклав свої погляди по питанню в книзі “Антропологія з прагматичної точки зору”. Головна її частина підрозділяється на три розділи відповідно до трьох здібностей людини: пізнанням, “почуттям задоволення і невдоволення” і здатністю бажання. Людина, по Канті — це “самий головний предмет у світі”. Над всіма іншими істотами його піднімає наявність самосвідомості. Завдяки цьому людина являє собою індивідуальність, тобто особистість. З факту самосвідомості випливає егоїзм як природна властивість людини. Егоїзмові Кант протиставляє напрям думок, при якому людина розглядає своє Я не як увесь світ, а лише частина його. Людинознавство — це в сутності разом з тим є світоведення. Мислитель вимагає приборкання егоїзму і повного контролю розуму над щиросердечними проявами особистості. Він підкреслює продуктивну силу уяви. По Канті, одна справа коли ми самі викликаємо і контролюємо наші внутрішні голоси інше — коли вони без заклику є до нас і керують нами: отут уже в наявності ознаки щиросердечних відхилень або схильності до них.

Але природу душі Кант не вважав об'єктом наукового пізнання, опис щиросердечних явищ — не справа природознавства.Кант порушує питання: чи може людина мати представлення і не усвідомлювати їхній? Такі представлення, відповідно до Канта, є темними”. Але їхня роль велика у творчості. У повному мороці свідомості може протікати такий складний процес, як художня творчість. Уявіть собі, говорить Кант музиканта, що імпровізує на органі й одночасно розмовляє з людиною, що коштує поруч нього; один помилковий рух, невірно узята нота — і гармонія порушена. Але цього не відбувається, хоча граючий не знає, що він зробить у наступну мить. Розум часом не в змозі позбутися від впливу представлення навіть у тих випадках, коли вважає їх безглуздими і намагається протиборствувати ім. Так, наприклад, обстоїть справа із сексуальним почуттям, коли від пристрасті каламутиться розум. На великій карті нашої душі, говорить Кант, освітлені тільки деякі пункти —и ця обставина може збуджувати в нас подив перед нашою природною істотою, адже якби якась вища сила сказала: так буде світло!”, те це відбулося б без найменшого сприяння нашої сторони. Перед нашими очима відкрилося б як би пів-світа (якщо, наприклад, ми візьмемо письменника з усім тим, що він має у своїй пам'яті).

Кант аналізує такі здібності людини, як талант геній. Талант до винаходу і відкриття — це вищий рівень дарування. Такий геній.

Аналізуючи суть людини, Кант розглядає природу почуттів. Наприклад, почуття задоволення в загальному сприяє життя. Але в людини на тваринний інстинкт насолоди накладена моральна і культурна вузда. Кант говорить: один спосіб задоволення є в той же час культура, а саме, збільшення здатності випробувати ще більше задоволення — таке задоволення від наук і образотворчих мистецтв, інший же спосіб — виснаження, що робить нас усе менш здатними до подальшої насолоди.

Говорячи про необхідність самовдосконалення людини, його душі Кант підкреслює: “Розвивай свої щиросердечні і тілесні сили так, щоб вони були придатні для всяких цілей, що можуть з'явитися, не знаючи при цьому які з них стануть твоїми”.

Моральне навчання і проблема релігії. Кант негативно відносився до мнимої моралі, заснованої на принципах корисності діяльності, на інстинкті, зовнішньому авторитеті і на різного роду почуттях. Ні розсудливість, ні уміння ще не складають моральності. Як говорив Соловйов, аналізуючи моральні ідеї Канта, людина, з технічною спритністю вдало діючий у якій-небудь спеціальності або розсудливо улаштовує своє особисте благополуччя, може, незважаючи на це, бути зовсім позбавлений морального достоїнства. Таке Достоїнство приписується лише тому, хто не тільки які-небудь приватні і випадкові інтереси, але і все благополуччя свого життя безумовно підкоряє моральному боргові або вимогам совісті. Лише така воля, що бажає добра заради нього самого, а не заради чого-небудь іншого, є чиста, або Добра, воля, що має мета сама в собі. Її правило, або моральний закон, не будучи обумовлений ні якою зовнішньою метою, є категоричний імператив, що виражає абстрактний обов'язок.