Початок філософії у Китаї

Важко підтримувати і вищеназваний основний моральний заповіт. Тому, коли один з його учнів сказав: “ Те, чого я не хочу, щоб робили мені, я не хочу робити іншім” (тобто повторив зміст морального заповіту свого вчителя), то Конфуцій, як би дивлячись на свій же моральний імператив, сказав: “Цього домогтися неможливо”.

Як вище було сказано, людинолюбство – якість не усіх людей, а лише шляхетних. У всякому випадку, це не якість низьких людей. Етика Конфуція заснована на розподілі людей на “шляхетних людей” (“цзюнь-цзи”) та на дрібних. “Дрібна людина” (сяо жень), або простолюдин, протиставиться “шляхетній людині”. І це протиставлення не тільки моральне. “Шляхетна людина” – це не лише людинолюбна, високоморальна людина. Це аристократ, якого Конфуцій прямо називає “сином неба”. Але Конфуцій висловлює і більш демократичну думку: “люди за своєю природою близькі один до іншого”, але за своїми звичками вони далекі один від іншого. Він допускає, що “у вихованні не можна робити різниці між людьми”, тому, що “люди з різними принципами не можуть знайти спільної мови”, а держава повинна бути єдиною. Проте ця держава ієрархічна. І протиставлення “цзюн-цзи” (“государева сина”) “сяо жень” (простолюдинові) суперечить тезису Конфуція про однаковість виховання, – адже по природі люди майже рівні між собою. А це протиставлення дуже сильне.Шляхетна людина вчиняє так, як велить обов’язок, думає про мораль. Дрібна людина думає про те, як би краще улаштуватися; “шляхетна людина думає про те, як би не порушити закони; дрібна людина думає про те, як здобути вигоду. “Шляхетна людина допомагає робити красиві вчинки і не допомагає робити некрасивих. Дрібна людина вчиняє протилежним способом”. ”Шляхетна людина, впадаючи у нестаток, стійко це переносить, проста людина, впадаючи у нестаток, розпускається”. “Шляхетна людина боїться трьох речей: вона боїться веління неба, великих людей, та слів абсолютно мудрих, дрібна людина не знає ні волі неба і не лякається його, зневажає великих людей, що займають високе місце; лишає без уваги слова мудрих людей”. “Про шляхетну людину не можна судити по дрібницях, йому можна довірити великі справи. Дрібній людині не можна довірити великі справи, але про нього можна судити по дрібницях”.

У Конфуція було багато учнів, серед них – Мен Цзи та Сюнь Цзи, вони за основу свого вчення брали вчення Конфуція, та додавали більш дрібні питання. Хань Фейцзи – останній крупний філософ періоду Жаньго, син Сюнь Цзи, засвоїв вчення Конфуція та вніс деякі додатки, наприклад, що людина зла від народження (продовження вчення батька).

У цілому конфуціанство можна визначити як ідеологію аристократії, що намагається відновити своє право на володіння, владу і свій світогляд у відповідності з духом часу. Але не можна не відмітити революційність поглядів Конфуція для свого часу, об’єднання роздрібнених думок та поглядів, висловів у цілу ідеологію та вчення. Навіть у наш час визнається непорушний авторитет Конфуція, у різних країнах є багато конфуціанських товариств. У Китаї ніколи не порушували конфуціанську ідеологію і зараз вона панує у країні.

“Даодецзин” (“Книга про дао і де”) – видатне творіння давньокитайської філо-софської думки, головна праця даосизму. У відмінності від конфуціанства, легізму та монізму, що переважно у етико-політичних вченнях, приділяли увагу не проблемам існування, а людині і суспільству, даосизм серйозно займається питаннями філософської картини світу у його абстрактно-філософському категоріальному аспекті-- проблеми буття, небуття, становлення, єдиного, того, чого багато і т.п., роблячи з цього висновки про те, яке повинно бути суспільство та поведінка людини.

Засновником даосизму вважається Лао Цзи – старший сучас-ник Конфуція. Здавалося б, історія філософії у Китаї повинна розпочатися не з Конфуція і не з конфуціанства, а з Лао Цзи та даосизму, від чого давньокитайська філософія виграла б, оскільки даосизм як більш всебічна філософія глибше конфуціанства. Однак існує думка багатьох вчених, що “Даодецзин” належить не Лао Цзи (у відмінку від безперечно реального Конфуція, Лао Цзи – напівлегендарна особистість), що цей трактат ніяк не міг бути створений раніше IV – III ст. до н.е. та що він належить іншому даосу – Жуан Цзи, а якщо і Лао Цзи, то тоді жив значно пізніше, ніж прийнято думати. У своїй “Історії давньокитайської ідеології” Ян Юнго іде далі і стверджує, що “Даодецзин” пізніше Жуан Цзи, що цей трактат – підсумок розвитку даосизму, концентрація поглядів різних груп даосів, починаючи з Ян Жу и закінчуючи Жуан Цзи, тим більше, що у трактаті є критика і конфуціанства і легізму, якої не могло би бути, якщо традиційна версія походження трактату була правильна.

Сама назва представників школи – даоси – говорить про те, що в основу свого світогляду вони поклали “дао”. Спочатку (у префілософії) це було уявою, а потім стало поняттям – одним з основних у китайській філософії взагалі. Про дао говорили конфуціанці, моїсти, легісти. Але якщо для них дао – у загалі шлях розвитку Китаю та морально-політичної поведінки людин, то для даосів – всеосяжне світоглядницьке поняття. Це першопочаток, першооснова та завершення усього існуючого і того, що відбувається не тільки у Піднебесній, але і у самому світі. Але дао – не тільки першопочаток та першооснова, воно всеосяжний закон світобудови.