Совість Риму – соціо-культурна роль стоїцизму

Ще з раннього віку Марк був дуже захоплений філософом-стоїком Епіктетом. Його “Бесіди” вплинули і на двадцять книг Марка Аврелія (“Наодинці з собою”, “Роздуми”), що були написані вже в зрілому віці. Часто думки Епіктета повторюються Марком Аврелієм, але про “плагіат” не може бути й мови, адже у того ж Епіктета можна знайти думки, що приписуються Зенону Кітионському, Клеанфу чи Хрісіппу. Це одна й та ж філософія, хоча і на різних етапах розвитку.

Марк Аврелій є істинним представником пізнього стоїцизму, оскільки він також найбільшу увагу приділяє етиці, а не фізиці чи логіці.

Наскільки Марку Аврелію вдалося застосувати ті високі морально-політичні принципи, які ми знаходимо в його “Роздумах”? Відповідь на це запитання полягає в тому, що філософія Аврелія не має розбіжностей з його практичною діяльністю. В його свідомості між філософією та життєвою практикою не було ніякого антагонізму, для нього temporalia не повинна була розходитися з spiritualia. Проте, водночас Марк Аврелій далекий від усіляких утопій. Філософія залишається законом життя, але філософ повинен розуміти недосконалість людини. Неможливо насильно обновити світ, ввести новий порядок, адже правитель не може управляти і думками і почуттями людей. Марк Аврелій зневажає деспотизм, навпаки, він ще з дитинства був знайомий з республіканськими ідеями, які зберігались у його родині. Але філософ не розрізняє чітко ці дві форми. Він вважає, що монархію можна виправдати, якщо монарх бачить в собі не лише володаря людей, а й людину.

Марк Аврелій розуміє філософію як школу доброчесності та спосіб життя. Він не хвилюється про те, щоб відкрити свої думки про Бога; Аврелій хоча і робить поступку філософії, але ставиться до традиційної віри з благочестям. “Для чего мне такая жизнь, - запитує він, - жизнь во вселенной без богов и Провидения?” (Марк Аврелий, ІІ, 11).

Як і у Епіктета, філософія Марка Аврелія виникла з почуття повної безпорадності, самотності людини. “Как быстро все исчезает: самые тела в мире, память о них в вечности!” (ІІ, 12). “Человек – это душонка, обремененная трупом, как говорил Эпиктет” (IV, 41). Але усі ці почуття мізерності людського життя проявляються у Аврелія ще сильніше.

Сумуючи Марк Аврелій прагне звернутися до божества, чим підсилює значення релігійного елементу в філософії. Філософ вважає, що серед цього хаосу та неспокою життя необхідне внутрішнє, інтимне спілкування з богом. Він вимагає не просто стоїчної апатії і морального очищення, тут спостерігається вже явне наближення до неоплатонічного вчення про екстатичне очищення душі. Молитва для Марка Аврелія є символом покори людини перед світом, а не засобом щось змінити. “Мудрый и в молитве может лишь сказать природе: дай, что хочешь, и возьми, что хочешь” (Х, 14).Мораль, на думку філософа, базується на покірності природі в цілому, вона створює ту якість духу, яка називається простотою: людина повинна бути простою. Також Марк Аврелій закликає любити ворогів своїх, створює ідеал всепрощення, він навчився бачити в людині “політичну тварину” і тому в його моралі багато місця відведено соціальним обов’язкам – у цьому він йде далі від Сенеки та Епіктета. У своїх “Роздумах” Марк Аврелій особливу увагу привертає до розгляду питання смерті. Він, як і Сенека, каже, що смерть – це не є щось страшне та сумне, саме життя – це вічне повторення, де смерть не відрізняється від народження. Марк Аврелій також допускає самогубство, але й не схвалює Сенеківське театральне шукання смерті. Він каже, що після смерті душа або гине, або переходить у іншу форму. Така мораль відмовлялась дати людині надію на загробне життя. Сам Марк Аврелій відчув тут якусь космічну несправедливість. Отже, виникає почуття, що стоїчна мораль не здатна удосконалити світ, вона завжди буде лише для вибраних.Саме через це стоїцизм не зміг зупинити розповсюдження християнства; відомо, що сам Марк Аврелій спонукав гоніння на християн. Не дивлячись на це, стоїцизм став добрим підгрунтям для розвитку християнства. Ним скористалась християнська думка, християнська література, особливо у системі моралі.

Висновки

Отже, зробивши такий широкий огляд розвитку стоїчної філософії, ми переконалися, що, народившись у Греції і зазнавши саме там найдетальнішого розвитку основних доктрин, стоїчна філософія все ж найбільшої популярності набула у Римі. З одного боку, це можна пояснити тим, що розробка етичних проблем, зокрема проблем моралі, і зараз зацікавила б нас більше, аніж розгляд питань тієї ж логіки або фізики. З іншого боку, стоїцизм прекрасно “вписався” у римське суспільство у ролі охоронця старих традиційних цінностей, того давнього “virtus”, який було безнадійно повернути через зіпсованість моралі. Таким чином, стоїцизм дійсно став “совістю” Риму.

Звичайно, ця філософія була у розпорядженні меншості, але меншості освіченої, яка становила еліту римського суспільства.

Філософія стоїків була призначена керувати моральним життям окремої людини і цілого суспільства, з іншого боку, вона виконувала функції релігії, відділяючись від неї все менш помітною межею. Стоїцизм претендував на роль “охоронця душ”, і це було визнане законним. Філософ перетворювався на провідника, він прагнув бути реформатором моралі. Він міг розрадити приреченого на страту, заспокоїти і розвіяти страх перед смертю; вмів дійти до будинку бідняка і палацу цезаря. Разом з тим, у характері стоїчного мудреця з”являється безпорадність, відчуття приреченості, своєї мізерності. Це вже не ранньостоїчний мудрець, який велично і твердо стоїть на ригористичних позиціях своєї філософії, це слабка і жалюгідна людина, яка усвідомила свою недосконалість і прагне очистити свою душу, звільнитися від тягаря мирських проблем, звернувшись “до самої себе”, заглибившись у свій внутрішній світ. Якщо у ранніх стоїків ми бачимо раціональний підхід до розгляду існування Бога, то в період Пізньої Стої потреба в особистому спілкуванні з божеством значно зростає. Незважаючи на це, стоїцизм не зміг встояти під тиском християнства, і для цього була важлива причина. Відомо, що стоїчна проповідь моралі апелювала лише до розуму. Можливо, проповідник був повний почуттів, але він боявся до них звернутись. Релігійне прозріння в житті людини, що стає для неї другим народженням, ніколи не вважалося стоїками якоюсь необхідністю. Самі стоїки відчували цей недолік у своєму вченні. Та й ми відчуваємо, що у стоїцизмі немає джерела релігійних переживань, немає братерської близькості, яка створюється саме єдністю цих переживань. Стоїцизму не вистачає почуттів, адже римляни були “людьми з заліза”, вони не визнавали ніякої екстатичності, сліз благоговіння. Для об”єднання людині необхідне щось більше. Саме християнство це зрозуміло і його швидке поширення пояснюється саме цим. Проте, римський стоїцизм можна справедливо розглядати як “підготовчу школу” християнства, а самих стоїків (Сенеку, Епіктета, Марка Аврелія) як “шукачів Бога”.