Філософські аспекти сучасної культури
Феномен співчуття, звертає на себе увагу передусім тим, що у різних культурах, релігіях, етичних системах, котрі стикаються між собою у вирішенні багатьох принципових моральних проблем, вияв співчуття безумовно визнається як ознака високого духовного розвитку особистості, як міра її людяності. (Проте слід зауважити, що форми вияву співчуття значною мірою залежать від культурних особливостей того чи іншого суспільства.
Яскравим прикладом цього може бути порівняння вчинків співчутливого відношення до страждань іншого у західній культурі та традиційних культурах Сходу).
Співчуття виступає істотним моментом етичних учень двох світових релігій - християнства та буддизму, без яких неможливо уявити культурний розвиток людства і котрі набули значного поширення саме завдяки їх зорієнтованості на смисложиттєву етичну проблематику.
Ми говоримо про співчуття, як про ставлення до іншої людини, що ґрунтується на визнанні законності її потреб і інтересів; воно викликається стражданнями інших людей і виражається в бажанні запобігти, полегшити або припинити ці страждання. Іншими словами співчуття - це почуття, що не дозволяє нам залишатися осторонь при стражданнях інших людей внаслідок нашої людяності.
Справжнє співчуття складається з двох різних, хоча і взаємозумовлених елементів: тяжкого душевного переживання, схожого на душевний стан людини, що страждає, тобто дійсного страждання та більш-менш енергійного прагнення зарадити чужому горю. Саме в останньому з цих елементів міститься його протилежність лицемірній доброті, яка дуже рідко буває діяльною. Співчуття зближує людей, воно також пом'якшує їх егоїзм. "Люди були б чудовиськами, якби природа не наділила їх співчуттям у вигляді підтримки розуму; воно стримує у кожному з нас надмірний вияв егоїзму" , - писав Руссо. Завдяки цьому співчуття робить нас більш шляхетними; окрім того, воно змушує нас розуміти чужі страждання і полегшувати їх. Співчуття також не дозволяє впадати у відчай, коли ми самі страждаємо.
Проте слід зауважити, що не всі філософи поділяли подібну точку зору. Серед тих, хто не вважав співчуття морально цінним почуттям, були такі різні мислителі (як за своєю належністю до певного історико-культурного періоду, так і за способом філософствування), як Сенека, Епіктет, Ларошфуко, Кант, Ніцше.
Згідно вченню стоїків співчуття, як ми його розуміємо, безумовно повинно бути викорененим з нашої душі, оскільки воно є почуттям, котре суперечить раціональному поглядові на життя. Головна ж ідея стоїків полягала у тому, що основу моральності слід шукати у розумі людини. Розумною, вважали вони, є та поведінка, яка відповідає природі людини і "усіх речей", тобто природі взагалі. Жити у світі і безсвідомо підкорятися йому не є гідним людини. Слід прийти до розуміння сенсу світового життя, що являє собою постійний розвиток, і жити у відповідності до законів цього розвитку. Життя є боротьба, а не епікурейське смакування усіляких радощів.
Найлютіший ворог для людини - відсутність вищої цілі. Для щасливого життя необхідна внутрішня сміливість, піднесеність душі, героїзм. Вплив співчуття не повинен відволікати від цього. Сенека говорить: "Слід допомагати людям, що страждають, проте не відчувати жалості до їх долі" .
Епіктет погоджується з тим, що ми маємо співчувати стражданням інших, але лише на словах: "Якщо ти бачиш засмучену людину, котра оплакує свого сина або втрату майна, то не піддавайся омані власної уяви і не приписуй нещастя цієї людини зовнішнім подіям. Поквапся сказати собі: "Його засмучує не сам факт, тому що іншою він не засмутив би, а його думка про цей факт". Однак не бійся пристосовувати свої промови до його горя, і, навіть, у разі необхідності, стогнати разом з ним; але нехай твоя печаль виявляється тільки на словах, не хвилюючи душі" . Якщо співчуття у такому разі не зовсім заперечується, то воно перетворюється на нещиру поблажливість. З двох елементів, що, як ми зазначили вище, складають співчуття, стоїки виключають перший, не помічаючи, що тим самим вони знищують і другий. Співчуття стає справжнім лише завдяки тому душевному переживанню, з яким воно нерозривно пов'язане. Без нього воно втрачає свій сенс і моральну значимість.Наведені міркування Сенеки та Іпіктета, з нашого погляду, потребують доповнення з огляду на необхідність звернути увагу ще на один істотний момент. А саме на те, що філософію стоїцизму неможливо зрозуміти, розглядаючи її відокремлено від античної культури загалом. Це стосується і проблеми співчуття.
В античній культурі феномен співчуття не вважався однією з найголовніших доброчесностей. Безперечно, у стосунках між людьми співчуття мало місце. Але йдеться про відсутність культу цього почуття в Стародавній Греції і Римі. Ідеалами античності були військові і громадські подвиги героїв та спокійне життя грецького мудреця. Отже, цілком зрозуміло, що специфіка цієї культури висувала на передній план інші моральні чесноти, а саме – справедливість, мудрість, гідність, мужність тощо.