Філософія абсурду Альбера Камю
людину абсурду.Відчуженість Мерсо має свої підстави. Він відчужений від суспільства, бо не може прийняти його законів і правил, він відмовляється говорити неправду, відмовляється поводитися згідно норм і моралі суспільства, бо усвідомив їх абсурдність. Мерсо ніби відкрилась вища істина (як і Калігулі), що людина смертна, а життя абсурдне, тому усвідомлення абсурду змінило Мерсо. З філософії абсурду випливає, що усі вибори, які б не зробила людина, по суті однакові. Мерсо відходить від суспільства, відчужується, його спілкування з людьми стає сухим, байдужим, він поводиться абсурдно в очах суспільства.
А. Камю писав: “Він відмовляється від брехні. Брехати - це не просто говорити те, чого не було насправді. Це також і головним чином - говорити більше ніж було насправді, а в тому, що стосується людського серця, - говорити більше ніж почуваєш... Всупереч видимості, Мерсо не хоче спрощувати життя. Він говорить те, що є насправді, він відмовляється від фальшу, і ось усе суспільство почуває себе під загрозою”. “Сторонній” - життєва реалізація “Міфа про Сізіфа”. Його герой - людина приречена на смерть за абсурдний злочин і врятована тим, що його згубило”.
У І розділі ми уже згадували, що на думку Камю абсурд є фатумом не тільки вибраних людей, він може звалитися на будь-яку людину, навіть “рядового службовця”. Такими “маленькими ” людьми є герої Кафки, що потрапляють в абсурдні ситуації, таким “дрібним” чиновником є і Мерсо у повісті Камю. Найяскравіше абсурдність реалізується у поведінці героя, який не підкоряється абсурдним законам суспільства, він вільний від моральних норм цього суспільства. Головне, що визначає поведінку Мерсо, як вважав сам письменник, - це відмова від брехні. “Для молодого Камю жити правдою - означає жити абсурдом”.17
У своєму романі Камю свідомо підтримує враження “Розладу між людиною і її життям, між актором і дикораціями”, йому це послуговує для передачі відчуття абсурду. В основі правди Мерсо лежить факт смерті. Є.Кушкін приходить до висновку, що якщо у суспільному середовищі людина свідомо вдягає маску, яка врешті заважає їй жити і руйнує її природу, то у “Сторонньому” Камю, навпаки, іде шляхом “роздягання” особистості, щоб показати її природу.18
Герой Камю - природня людина. Хоча він відчужений від суспільства, але він близький до природи. Фокін зауважив, що “думка Камю сильно позначена настальгією за дохристиянською щасливою єдністю людини і світу в природі; ніколи не заперечуючи “природу”, вона тим самим зуміла зберегти поняття “природи людини”, його суті, знищене в екзистенціалізмі Сартра. Абсурд, як вихідне положення думки Камю означає переживання цього розладу між світом і людиною”.19
Якщо порівняти естетику Камю і Сартра, то вони у своїй філософії розходяться у першу чергу у ставленні до абсурду та у ставленні до природи. Героєві Сартра, Антуану Рокантену, світ природи не тільки втратив органічний зв’язок з людиною, а й бунтує проти людини. Бунт речей як реакція абсурдної людини на світ. Головне - це відраза і огида, яку відчуває герой до довколишньої дійсності, і як наслідок - нудота.
Найхарактернішою рисою героя Камю у його стосунках з суспільством є байдужість: йому байдуже де жити, з ким одружитися, йому байдуже до смерті
його матері, йому байдуже до моралі суспільства... Але йому не чужий і не байдужий світ природи, він обожнює сонце. Мерсо живе у світі елементарних почуттів ( ІІІ, 603).
______________________________________________________________________________________
18.Див.: Кушкин Е. П. Альбер Камю. Ранние годы.-Л.,1982.-С.153.
19.Див.: Фокин С.Л. Камю и Сартр // Весник Ленинград. унив. Серия2. История, языкозн., литерат.-1991р.-Вып. 4.-С.76.
Камю ставить свого героя в абсурдні ситуації, вбивство, суд, вирок, і хоча вони не схожі на ситуації Кафки, вони мають спільну мету - викриття абсурдного світу. Але це неодностороннє явище - ми маємо ще й абсурдну людину. Мерсо живе не за тими законами, які сповідує суспільство. Він усвідомлює, що його відмова грати за правилами “вилізе йому боком” (І,41), але не приймає її.
Проте сам герой протягом дії роману прагне довести, що він такий як усі: “В мене було бажання переконати його, що я такий самий, як усі, зовсім такий самий,як усі. Але, власне, це було марно. І я махнув рукою - мені стало ліньки (І, 42). Мерсо не цінує життя, він мислить як людина, що не має сенсу життя, вже нічого не чекає від майбутнього. Його мислення позначене трагізмом: “Ну що ж, я умру. Раніше ніж інші, це безперечно. Таж усякий знає : життя не варте того, щоб чіплятися за нього. Власне, не має великої ваги, помреш ти в тридцять чи в сімдесят літ - все одно інші люди, чоловіки і жінки, житимуть, і так триває вже багато тисячоліть. <...> А як усе одно доводиться помирати, то, очевидно, немає великої ваги, як і коли ти помреш. А отже ( пам’ятай, який висновок тягне за собою це слово), отже, я мушу змиритися з тим, що мені відмовлять у помилуванні” (І,69).Не вживаючи слова “абсурд” Камю втягує читача в саму атмосферу насичену абсурдом, який усе згущається. Тут немає ні правих, ні винних, Камю не стає на жодну зі сторін, він нікого не звинувачує, але і нічого не пояснює.