Філософія абсурду Альбера Камю
Окрім цього, Камю стверджує, що у послідовності творів Кафки є своя логіка, що відповідає К’єркегоровому: “ Треба завдати смертельного удару земній надії, бо лише тоді порятуєтеся в надії істинній” ( “Чистота серця”). З цього випливає, що: “ необхідно було написати “Процес”, щоб узятися за “Замок” ( ІІІ,159).
У свій час Камю писав “Не існує любові до життя без відчаю від життя”. Так поряд з абсурдом з’являється надія. Надія як завершення абсурду наявна і в К’єркегора, і у Шестова.
Камю теж шукав виходу з абсурду. Як уже було сказано вище, філософ не приймав ані самогубства фізичного, ані самогубства філософського. У Камю філософія абсурду знайшла логічне завершення у бунті. Бунт народжується усвідомленням побаченого абсурду, усвідомленням несправедливої і незрозумілої долі людини. Камю приходить до усвідомлення, що “ для того, щоб жити, людина повинна бунтувати”.
З усвідомленням і прийняттям бунту творчість Камю набуває нового характеру. Це вже новий “виток” спіралі, цілком віддмінний від етапу абсурду, але саме в абсурді і є корені бунту. Етап бунту є логічним продовженням абсурду, його новим переосмисленням.
У своєму дослідженні творчості Камю С. Великовський зазначив: “Всі книги Камю претендують на те, щоб бути трагедіями метафізичного прозріння: в них розум намагається пробитися крізь товщу минущого, крізь житейсько – історичний пласт до якоїсь життєвої правди існування і призначення особистості на землі. До правди споконвічної і кінцевої, на рівні міфа – правди заповіді, завіту”14.
______________________________________________________________________________________
14 Великовський С.И. “Проклятые вопросы” Камю/ Камю А. Избранное.-М.,1988.-С.11.
Розділ ІІ
Абсурд у драматургії та прозі Камю.
“Міф про Сізіфа” та роман “Сторонній” були надруковані у 1942-1944рр. Вони були написані у часи, коли Франція була у відчаї. Тоді ці твори були сприйняті як екзистенціалістські. Для французів у роки катастрофи і відчаю виклик, який кидає абсурдові мисляча людина у Камю, був явищем на яке чекали і сподівалися. Вище ми уже розглянули основні положення есе “Міф про Сізіфа”. Сартр назвав “Міф про Сізіфа” теорією роману “Сторонній”. І хоча у “Сторонньому” немає жодних прямих роздумів про абсурд, але у ньому передається безпосереднє переживання абсурду окремою особистістю.15
Камю досліджує абсурд у двох романах - “Щаслива смерть” і “Сторонній”, але перший свій роман він не дозволив друкувати. “Щаслива смерть” досліджує “щоденний абсурд”, адже саме щоденне життя людини, приреченої померти, позбавлене сенсу, воно абсурдне.
Мерсо ( зі “Щасливої смерті”) відчуває монотонність і непотрібність своєї праці, а це і є причиною, грунтом для абсурду.
Перший твір не реалізував задум Камю, але продовження образу головного героя є Мерсо у романі “Сторонній”. Саме цей роман ми розглянемо детальніше.
Герой роману є реалізацією ідеї абсурдної людини в абсурдному світі. Головною характеристикою цього образу є відчуження, характерне для екзистенціалістів.
Таке відчуження переживають герої Ф.Кафки, Ж.П. Сартра та ін. У Камю- це відчуження від суспільства. Герой “наділений” відчуттям абсурду, він байдужий до усього і замкнений у собі. Формування такої особистості Камю нам не дає можливості простежити, а лише показує кінцевий результат –
_______________________________________________________________________________
15 Долгов К.М. От Киркегора до Камю.- М., 1990.-С.348.