Детерміновість і свобода людських дій і вчинків
Серед мислителів, які зробили найбільший внесок у дослід¬ження проблеми свободи волі, — Августин, І. Кант, А. ІІІопен-гауер, Ф. В. Й. Шеллінг, А. Бергсон та ін. Августин, зокрема, в полеміці з британським ченцем Пелагієм, що розвивав учення про суверенність людської волі у справі спасіння (звідси пелагіанство), розкриває онтологічну й екзистенційну обмеженість прерогатив людської волі, парадоксальним чином пов'язану із самою її сво¬бодою. В центрі його уваги — співвідношення свободи людської волі і божественної предестинації; заслуги і благодаті; свободи, добра і зла; свободи і любові. Можна сказати, що саме з часів Августина європейська думка осягає всю парадоксальність, увесь драматизм проблеми свободи волі, духовне й життєве напружен¬ня, сконцентроване в ній.
І. Кант аналізує проблему свободи у світлі визначальної для його філософської системи протилежності між світом явищ і світом «речей у собі». Перший безпосередньо спостерігається людиною, е предметом її досвіду, другий перевершує її пізнаваль¬ну здатність, проте має пряме відношення до її власної глибинної сутності. Як явище емпіричного (представленого в досвіді) світу людина, за Кантом, є цілком обумовленою, абсолютно невільною істотою, проте як «річ у собі», тобто у своєму сутнісному аспекті, вона незалежна від будь-яких емпіричних детермінацій і є, як їй підказує голос власного сумління, вільним і відповідальним суб'єктом. Зумовленість чинниками повсякденного досвіду формує в люпини «емпіричний характер», цілком придатний для раціонального осмислення, проте як громадянин світу надемпі-ричного, світу «речей у собі», кожен має характер умоосяжний, інтелігібельний, за який і несе відповідальність. Що ж до конк¬ретних закономірностей і механізмів, які вможливлюють феномен свободи волі, то намагатися їх пізнати й описати як такі (тобто перевести в площину явищ), за Кантом, неможливо і непотрібно; досить того, що про свободу свідчить людині сама її моральна свідомість: ти можеш, оскільки ти мусиш (виконати свій обов'язок) ._
Ф. В. Й. Шеллінг заглиблюється в дослідження онтологічних передумов людської свободи волі. На його думку, свободу людини неможливо пояснити поза історичним поглядом на буття загалом, насамперед — на його божественну основу. В цьому зв'язку Шеллінг звертається до вчення німецького містика Я. Беме, яке передбачає історичний розвиток самої сутності божества. У Беме Шеллінг запозичує й поняття «безосновного» (Ungrund), що пере¬дує як існуючому, так і самій основі його існування і дає змогу зрозуміти ту діалектику визначеного і невизначеного, на якій, яквважає філософ, базується свобода. Зрештою, вишукані онтоло¬гічні побудови ІПеллінга підсилюють пафос людської свобода, акцентують глибинний вимір буття людини (наявність у її існу¬ванні «темної основи»); підкреслюють її здатність приймати відповідальні рішення. Як пише Шеллінг, «людину піднесено на таку вершину, на якій вона рівною мірою містить у собі джерело свого руху в бік добра і в бік зла; зв'язок начал у ній е не необхідним, а вільним. Вона перебуває на роздоріжжі: що б вона не обрала, рішення буде її вчинком, а не прийняти рішення вона не може...» .
Глибокий слід в історії людської думки залишило і вчення А. Шопенгауера (1788—1860), котрий, розглядаючи волю як аб¬солютне начало життя і світотворення, підкреслює разом з тим її внутрішню сліпоту, вічну невдоволеність. Для людини воля — невичерпне джерело страждань, збудник егоїзму й жорстокості. Усвідомлення цього веде до висування принципу співчуття як головної засади етики. Саме співчуття уможливлює для людини справжню свободу волі, яка є вже, за Шопенгауером, скоріше свободою від волі, — свободу звільнення від її невідступного тиску, а відтак і нищення її (тобто волі) як такої.
Поряд із названими в історії філософії існують сотні інших, часом не менш оригінальних підходів до проблеми свободи волі. Й на сьогодні це питання лишається дискусійним. Тож не пре¬тендуючи на істину в останній інстанції, висловимо щодо нього ще декілька міркувань.
Згідно з традицією сутність свободи в різних її фор¬мах, від політики до моралі, нерідко зводять до само¬визначення суб'єкта. В такому її розумінні є, звичайно, свій сенс, проте тут ми одразу стикаємося з певним парадоксом. Адже що таке самовизначення? З одного боку, воно передбачає, що хтось сам визначає себе, зумовлює свою долю, свій життєвий шлях рішенням власної волі. З іншого ж боку — самовизначення як прояв свободи так само передбачає й нескутість суб'єк¬та власним внутрішнім станом, сформованим колись. Нерідко можна зустріти не тільки окремих індивідів, а й цілі суспільства, нездатні до справжнього самовизна¬чення саме через те, що надто загрузли у власному минулому. Або ж, якщо подивитися на справу під ін¬шим кутом зору: потреба визначити щось означає, що це щось до здійснення даного акту лишається невизна-ченим; але для того, щоб визначити себе, воно повинно вже містити в собі дане визначення, тобто водночас і бути, й не бути визначеним в одному і тому ж відно¬шенні.
Навколо цих і подібних до них парадоксів свободи (що стосуються протилежностей перервності і неперервності, часу і вічності, внутрішнього і зовнішнього, основи і безосновності тощо) століттями плела свої візерунки схоластична думка. Тимчасом реальне їх вирішення скоріше можна пов'язати не з нанизуван¬ням логічних дефініцій, а з утвердженням принципово нового погляду на саму суб'єктивність людини —як на відкриту буттю, здатну до глибинного спілкування з іншими людьми, зі світом загалом.