Детерміновість і свобода людських дій і вчинків

Втім, кожен з нас може переконатися на власному досвіді, що ситуація нещасного віслюка не є такою вже винятковою. Абсолютна рівність у чисто кількісному вираженні є річчю малоймовірною, але різноманітні людські бажання і потреби часто-густо прирівнює одне до одного сама їхня несхожість: от і стоїмо ми, немов ті буріданові віслюки, між хлібом насущним і видови¬щами, приємним дозвіллям і можливістю заробити тощо.

Але ж про справжню, не лише формальну свободу в цій «буріданівській» ситуації говорити не доводиться. Важливою, отже, є не просто відсутність мотиву префе¬ренції (віддання переваги), що зумовлює наш вибір, а специфіка самої мотивації. Цілком очевидно, що людина є більш вільною в моральному відношенні тоді, коли її вибір продиктований не сліпим і самодостатнім хотінням, що стихійно виникає в глибинах її єства, а мотивом, який має відношення до цілісності її вну¬трішнього життя, до константного ядра її суб'єктивності, інакше кажучи, спирається на санкцію її волі. Зреш¬тою, всім відома відмінність між вибором, здійсненим за принципом «як заманеться», — і свідомим тверезим рішенням, що випливає із загальної вольової наст¬роєності даного суб'єкта. Здатністю до такої вольової санкції визначається свобода хотіння людини, тобто те, наскільки остання є вільною в самому своєму хотінні (на основі якого й доконує власний вибір). Проте й свободи хотіння теж виявляється замало, оскільки аналогічні проблеми постають і щодо людської волі загалом, більш-менш частковим елементом якої є кожне окреме хотіння.

Таким чином, ми, нарешті, підходимо до самої сер¬цевини питання про моральний зміст людської сво¬боди. Як ми вже могли пересвідчитися, це питання неможливо розв'язати на рівні розгляду окремих дій, актів вибору тощо, не звертаючися до цілісності людсь¬кого суб'єкта. Інакше кажучи, свобода стає моральною проблемою для людини лише за припущення, що, реалізуючи ті чи інші дії, обираючи певні цілі, цінності, варіанти поведінки, віддаючи перевагу тим або іншим мотивам, хотінням тощо, людська особистість разом з усім цим обирає насамперед саму себе, вільно визначає загальну практичну скерованість свого буття — що, власне, й охоплюється поняттям «воля». Таким чином, з-поміж усіх форм, різновидів свободи найбільш істот¬ною і засадничою з погляду етики виявляється свобода волі — здатність людини вільно визначати власну життєво-практичну спрямованість як певного роду ціле.

До сказаного варто додати, що звичайно проблематика сво¬боди поділяється й відповідно до тих основних сфер буття, з якими має справу людина: навколишнього природного світу, суспільства й буття самої людини як такої. У відношенні до природи свобода людського суб'єкта постає переважно в її діяльно-творчому аспекті: людина, користуючися власною неску-тістю суто біологічними обмеженнями, перетворює навколишній світ, вносить у нього нове, використовує його багатства з метою розвитку власної цивілізації; разом з тим під впливом нинішньої екологічної занепокоєності дедалі більшою мірою усвідомлюючи себе вже не повновладним господарем, а, скоріше, «пастухом

буття» (M. Гайдеггер), —вона крок за кроком привчається шукати шляхи й можливості співіснування зі світом природи, гармонізації своїх стосунків з ним.

Щодо суспільного життя, то тут особливої ваги набувають власне соціальні, економічні, правові, політичні виміри людської свободи. Прогрес у цій галузі має полягати в цілісному розвитку всього комплексу свобод, що визначають якість буття особистості в сучасному цивілізованому суспільстві.Нарешті, важливим аспектом свободи є аспект внутрішній, пов'язаний із здатністю людини усвідомлювати й контролювати власне буття — як то кажуть, володіти собою, бути господарем свого Я. В тактовному вмінні, не насилуючи власне єство, не ставати все ж його рабом, можна вбачати мінімальну вимогу справжньої інтелігентності. Але зазначений аспект свободи за самою своєю суттю насамперед є аспектом моральним: володіти собою, бути господарем своєї волі, свідомо визначати своє місце у світі, свою позицію в житті —це основні суб'єктивні засади, з яких постає моральність як така. Однак чи здатна людина —і до якої міри — справді володіти собою, господарювати над власною волею? І взагалі — як це можливо? Чи не нагадують надто послідовні спроби такого самоопанування славнозвісний «под¬виг» барона Мюнхгаузена, котрий за власне волосся витягав себе з болота?

Враховуючи як надзвичайну моральну й Просто життєву важливість проблеми свободи людської волі, так і теоретичну складність її осмислення, неважко зрозуміти, чому саме ця проблема, починаючи від Со¬крата аж до наших днів, привертала до себе • увагу філософів, теологів, моралістів, слугувала приводом не тільки для палких словесних дискусій, а й для релігій¬них воєн. Крайні позиції в підході до цієї проблеми дістали в історії філософії назви волюнтаризму і фата¬лізму. Волюнтаризм (від лат. voluntas — воля; термін запропонований Ф. Теннісом у 1883 р.) розглядає волю як вищу засаду буття загалом і, зокрема, як вищий принцип моральності. У відповідності з таким погля¬дом, людина має здійснювати моральний вибір і визна¬чати свою поведінку незалежно від будь-яких зовнішніх регламентацій, керуючися лише рішеннями власної волі. В тому чи іншому відношенні точку зору волюн¬таризму поділяли Й. Г. Фіхте, А. Шопенгауер, Е. Гарт-ман, Ф. Ніцше. Парадокс волюнтаризму полягає, однак, у тому, що, абсолютизуючи волю, він тим самим ускладнює можливість осмислення виходу людини за її межі; в Ніігдіе це приводить зрештою до відкидання самої проблеми свободи волі, як ми вже бачили вище. У свою чергу, фаталізм (від лат. fatum — 265 фатум, доля) вбачає в кожній події й кожному людсь¬кому вчинку прояв невідворотної долі, що виключає будь-який вільний вибір і випадковість. Ті чи інші різновиди фаталізму — інколи протилежні за своїми світоглядними витоками — знаходимо в Демокріта і стоїків, Т. Гоббса і Б. Спінози, О. ПІпєнглера й Е. Юн-гера та ін.