ДОЛЯ ЛЮДИНИ В XX СТОЛІТТІ
Великого поширення, особливо в 20-ті роки й після другої світової війни, набуло вчення екзистенціаліз¬му (від французького — екзистенція, тобто існування). Його найвідомішими представниками були Ясперс, Мар¬сель, Хайдегер, а також Сартр і Камю. Вони, зокрема, вважали, що сутність людини може бути осягнута не з допомогою наукових методів пізнання, а лише шляхом певного «осяяння», яке настає в так званих граничних ситуаціях, де людина перебуває між життям і смертю. Саме в таких ситуаціях, коли людина повинна прийняти життєво важливе рішення і здійснити свій вибір, який не може визначитися загальноприйнятими нормами, і про¬являються ті найважливіші людські якості, що складають її сутність.
Людина, на думку екзистенціалістів, змушена жити у ворожому їй світі, де над нею панують непідвладні їй сили. Але навіть знаючи наперед, що ці сили непере¬можні і її все одно врешті-решт чекає поразка, людина має мужньо дивитися у вічі небезпеці і до останньої хвилини життя боротися проти цих ворожих їй сил, прагнучи реалізувати своє внутрішнє «Я».
Проблеми людини, її цінності й буття досить ґрунтов¬но й, головне, з гуманістичних позицій розглядалися також у таких напрямах філософії XX століття, як філо¬софська антропологія, персоналізм, марксизм, феноменоло¬гія тощо. У цілому ж можна зробити висновок, що проблеми людини стали, по суті, центральними для всієї філософії нашого століття. Ці само проблеми розгляда¬лися й по-своєму вирішувалися також у літературі та мистецтві.
Доля людини у дзеркалі літератури та мистецтва. Люди¬на завжди перебувала в центрі уваги художньої літерату¬ри, яку нерідко називали людинознавством. Не стала ви¬нятком і література XX століття, її прикметними особли¬востями були глибинне усвідомлення трагедійності люд¬ського буття (ця трагедійність часто сприймалася як абсурдність і безсенсовність життя людини), а також пошуки духовних джерел активного, життєстверджуючого ставлення людини до навколишньої дійсності.
Вже на початку нашого століття в літературі та мис¬тецтві існували два напрями або дві головні тенденції в зображенні людини. Умовно їх можна було б назвати лінією Прометея і лінією Сізіфа — двох чи не найпопу-лярніших у XX столітті героїв давньогрецької міфології.
Лінія Прометея — це реалістичне зображення життя людини з усіма його складнощами і труднощами, які попри все намагається здолати герой задля утвердження щастя і долі інших людей. Як відомо, Прометей був приречений на вічні муки Зевсом за те, що викрав з Олімпу вогонь для людей і навчив їх наукам і мистец¬твам. Але Прометей розуміє, заради чого він приймає ці муки (заради поліпшення долі людей) і не шкодує, що вчинив саме так. Подібний героїчний образ Прометея відтворили у своїй творчості наша геніальна Леся Українка, угорський письменник Л. Мештерхазі та бага¬то інших майстрів художнього слова. Дане зображення людини і людської долі найбільш характерне для реаліс¬тично-критичного напряму в літературі і мистецтві.
Протилежний напрям — модернізм, який був представлений експресіонізмом, футуризмом, сюрреалізмом та іншими течіями,— найбільшою мірою символізувався образом Сізіфа, якого теж було покарано богами-олімпійцями на вічні безглузді муки — постійне підіймання важкого каменя на високу гору, з якої той щоразу скочу¬вався у діл.
Якщо на початку століття спроби підкреслити траге¬дійність людського існування сприймалися переважно як прояви декадансу або упадництва в самому мистецтві, то вже після першої світової війни песимістичні ноти в зображенні людини стають досить типовими. Про це свідчать, зокрема, твори представників «загубленого покоління» (Е. Хемінгуея, У. Фолкнера, Ф. С. Фіцджеральда, Е. М. Ремарка та ін.), в яких відображено трагіч¬ний досвід страхіть війни і глибоке розчарування в традиційних ідеалах і цінностях. Ці само мотиви знаходять своє відображення і в живопису, наприклад в офор¬тах з серії «Війна» О. Дікса або в таких картинах, як «Передчуття громадянської війни» С. Далі.
Трагедійність людської долі в умовах революційних зламів і війни знайшла своє відображення і в таких творах, як «Тихий Дон» і «Доля людини» М. Шолохова, «Доктор Живаго» Б. Пастернака, в поезії Й. Мандель¬штама та А. Ахматової.
Зображаючи надзвичайно важку, а багато в чому і трагічну долю людини у нашому столітті, література та мистецтво разом з тим не зупинялися на простому констатуванні цих фактів, а по-різному їх осмислювали, формували до них певне ставлення з боку самої людини.Так, відомий австрійський письменник-експресіоніст Ф. Кафка у своїх творах («Процес», «Замок» та ін.) стверджував, що оскільки людина живе у ворожому їй світі, то вона перебуває у безвихідному становищі і в неї нема жодних шансів стати справжньою особистістю і встановити гармонійні зв'язки зі своїм оточенням. Представники сюрреалізму (надреалізму) Г. Апполінер, А. Бретон, П. Елюар бачили вихід у створенні засобами мистецтва нової реальності, у якій людина могла б знайти порятунок від ворожої їй буденності і банальнос¬ті. Французький письменник-екзистенціаліст А. Камю, визначаючи абсурдність буття і разом з тим самоцінність та неповторність кожної особистості у своїх творах («Чужий», «Чума», «Міф про Сізіфа»), дійшов невтішно¬го висновку про те, що кожна людина приречена на нерозуміння і самотність, на безглуздість своїх дій і поразку.