Проблеми істини та неправди

Використаємо наведену аналогію, скажімо, до так званої “теорії ефіру”, що свого часу була запропонована для пояснення хвильових властивостей світла. Ця теорія вказувала на існування якогось фізичного середовища, коливання якого і виступають світловими хвилями. Сформульована в такий спосіб зазначена теорія давала певний раціональний результат, пояснюючи деякі сторони процесу поширення світла. Та цей позитивний результат супроводжувався своєрідним ірраціональним залишком: поперечний характер світлових хвиль зумовлював необхідність для ефіру бути в багато разів жорсткішим за крицю, і в той же час ефір не повинен був чинити ніякого опору тілам, що рухаються в ньому. Цей парадокс був непояснимим. Щоб його усунути, почали розглядати ефір уже не як фізичну, а як певну гіпотетичну субстанцію, що дозволяє лише визначити системи координат, в яких є справедливою звичайна форма рівнянь Максвелла. Це зняло парадокс, але натомість з'явилася нова перешкода — не вирішувалося питання, чому ефір може служити абсолютно непорушним тілом відліку.

Розвиток уявлень про ефір, що нагадує процес добування квадратного кореня з числа 2, зрештою привів до повної відмови від цієї теорії як від заблудження. Що ж до логічних моделей типу гіпотези Адамса — Левер'є про існування невідомої планети за орбітою Урана або періодичного закону Менделєєва, то вони давали повне, без ірраціональних залишків вирішення проблемної ситуації, не потребували додаткових уточнень, що йшли в нескінченність. Таким чином, поява ірраціональних залишків при конструюванні логічної моделі може служити певним теоретичним (формальним) показником нежиттєвості даної “моделі”, показником неможливості отримати істинне знання про об'єкт засобами даної теорії.Отже, в межах певної, такої, що вже склалася, системи знань можна вільно орієнтуватися за допомогою специфічної (що виражає якісну специфіку даної предметної галузі) “логіки” цієї системи, можна навіть відкривати нове (нові, ще невідомі елементи, які належать до даної галузі). Проте неминуче настає момент, коли специфічна “логіка” даної предметної сфери виходить за її межі й зустрічається з об'єктом іншої специфіки. Формальним показником такої ситуації е поява ірраціональних залишків при спробах “включити” ці об'єкти в традиційну систему пояснення. Настає криза традиційної системи пояснення і тлумачення реальності. Нові факти вимагають для свого осягнення нових, нетрадиційних підходів і методів.

Одначе як це зробити? Звернення до традиції тут не тільки не допомагає, але й гальмує пізнавальні зусилля. Штовхаючи до звичних стереотипів і формул, традиція лише віддаляє шлях істини, а невідоме лякає своєю неприступністю, невизначеністю, нетрадиційністю. В період однієї з останніх подібних криз (кризи природознавства і філософії на початку XX ст. ) Ф. Содді і Б. Резерфорд, проводячи досліди з торієм, одержали повий хімічний елемент — торій X. Подібне відкриття, що свідчило про реальність перетворення одних хімічних елементів у інші, виявилося докорінно новим і тому викликало у вчених серйозні вагання з приводу доцільності публікації результатів свого дослідження. Вагався з визнанням факту перетворення хімічних елементів і П. Кюрі, хоча факти настійно вимагали такого визнання. Водночас історія науки переконливо свідчила про стіну ворожості й нерозуміння, яка завжди виростала перед принципово новими ідеями і їх авторами.

Так, Г. А. Лоренц різко виступив проти квантової механіки, хоча її виникнення тісно було пов'язане з його власними дослідженнями. Навіть у Е. Шредінгера, одного з творців квантової теорії, в розмові з Н. Бором вирвалася фраза: “Якщо ми збережемо ці кляті квантові стрибки, то я взагалі жалкую, що мав справу з атомною теорією”.

Але якщо вагаються навіть першовідкривачі, то немає нічого дивного, що прихильники традиційних уявлень просто відкидають нове з порога. Так, відвертим глузуванням було зустрінуте сучасниками М. І. Лобачевського його видатне відкриття - неевклідова геометрія. Анонімний автор рецензії на книгу Лобачевського “Про начала геометрії” єхидно запитував: “А чому не уявити, наприклад, чорне білим, круг—чотирикутним, суму всіх кутів у прямолінійному трикутнику меншим від двох прямих і один і той же визначений інтеграл рівним то — , то ? Дуже, дуже можна, хоча для розуму все це і незрозуміле. . . Чому б замість назви “Про начала геометрії” не написати, наприклад, “Сатира на геометрії”, “Карикатура на геометрії” і що-небудь подібне?”.

“Навряд чи вартою уваги” назвав книгу Лобачевського і видатний російський математик М. В. Остроградський. Не дивно після цього, що відомий німецький математик XIX ст. К. Гаусе, який сам дійшов деяких висновків неевклідової геометрії, утримався від їх публікації. “Можливо навіть, — писав Гаусе в одному з приватних листів, — що я не наважусь на це за все своє життя, тому що я боюсь га-ласу беотійців, який здійметься, коли я висловлю свої думки цілком “. #

Вище вже зазначалось, що емпіричний погляд на істину як на знання, “підтверджуване” (чи “заперечуване”) фактами, виявляється здатним відобразити лише окремі сторони істини (її абсолютність або відносність). Емпіричний підхід може навіть визнати цінність теорії, витлумачену як здатність оперувати фактами, як вміння “прив'язувати” ті або інші факти, що суперечать певній усталеній системі теоретичних положень, до цієї системи.