ПРОБЛЕМА МЕТОДУ ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ

“Очищення” філософії від гуманістичної орієннтації, прямування на “чисту” (без специфічного людського моменту), об’єктивну (безсуб’єктивну) природу, характерне для після ренесансівського етапу розвитку західно-європейської філософії, було послідовно проведено французьким філософом Рене Декартом (1596-1650), що привело його на дуалістичні позиції.

Найбільш видатні із його філософських праць – це роботи, присвячені методологічній проблематиці. До них належать “Правила для керуванням розумом”, написані в 1628-1629р., в яких Декарт описує методологію накового пізнання. В 1640-1641р. Декарт пише “Роздуми про першу філософію”, в якій повертається до аспектів своєї нової методології і придає їй більш глибокі філософські обгрунтування. В 1643р. виходить його праця “Начала філософії”, в якій повністю викладені його філософські погляди.Філософія Декарта представляє собою новий, цільний і раціонально обгрунтований образ світу, не лише відповідаючий актуальному стану природознавства, але і повністю визначаючий напрямок його розвитку. Одночасно вона вносить і основоположні зміни в розвиток самого філософського мислення, нову орієнтацію у філософії, яку Гегель характеризує словами: “Декарт направив філософію в сучасний новий напрямок, який починає новий період філософії ... Він виходить із міркувань, що думка повинна починатись із самої себе. Всі попередні філософствування, які виходили із авторитета церкви, були починаючи з цього часу відкинуті”. Першу і вихідну визначенність всякої філософії Декарт бачить у визначеності свідомість-пізнання. Декартом був сформульований “метод сумніву”. Все те, що викликає сумнів, тобто може бути, або може й не бути, міркує Декарт, несе в собі момент суб’єктивності і тому має бути відкинуте. Строго об’єктивним (безсуб’єктивним) в такому разі може бути лише щось безпосередньо дане, очевидне. “Оскільки чуття нас інколи обманює – міркує Декарт, – то я готовий був припустити, що не існує жодної речі, яка була б такою, якою вони нам її змальовують. І оскільки зутрічаються люди, які помиляються у міркуваннях стосовно навіть простіших предметів геометрії, припускаючись тут патологізмів, то, гадаючи, що і я здатний помилятися так само, як і усякий інший, я відкинув як помилкові всі настановки, що приймались мною раніше за доведення. І, зрештою, приймаючи до уваги, що ті ж думки, які у нас є, коли ми не спимо, можуть з’являтися у нас уві сні, причому жодна з них не є у той момент істинною, я вирішив уявити, що будь-що, що коли-небудь спадало мені на думку, є небільш істинним, ніж химерні совидіння. Але одразу потому я звернув увагу на те, що в той час як я готовий мислити все помилковим, необхідно, щоб я, який ще мислить був чимось, помітивши, що істина “я мислю, отже, я існую” настільки стійка і вирогідна що найхимерніші припущення скептиків нездатні її похитнути, я прийшлов до висновку, що можна без вагань прийняти її за шуканий мною перший принцип філософії”.

Скептицизм Декарта, по своїй суті, являється скептицизмом методологічним. Він виступає як скептик, який рушить всякі (уявні) достовірності для того, щоб найти єдину первинну дійсність. “Первинна” дійсність може бути краєкутовим каменем, що покладений в основу всієї конструкції нашого пізнання. До цих висновків Декарт приходить на основі доліджень і власного досвіду. Декарт ставить питання про досягнення дійсності самою собою, дійсності, яка повинна бути вихідним початком і тому сама не може спиратися на інші початки. Тому реальність він находить в мисля чому Я – в свідомості, в його внутрішній свідомій очевидності.

Факт, що Декарт находить первинну достовірність в “ego cogito” (мислячому Я) і що, із цьої достовірності, він видвигає свою першу філософію, пов’язаний з розвитком природознавства, або точніше сказати, з розвитком математичних конструкцій природознавства. Математика, в якій основою являється ідеальна конструкція, рахується наукою, що досягає своїх істин з високим степенем точності. Декарт вказував, що достовірність арифметики, геометрії і їм подібним наукам заключається в тому, що в порівнянні з іншими науками вони більше всього залежать від мислячого Я і менше всього від “зовнішніх реальностей”. Декартово мисляче Я являється, як ми бачимо, чимось що для свого існування непотрубує нічого, крім самого себе. Тому він визначає його як “res cogitas” – як мислячу річ, духовну субстанцію. “Таким чином Я, тобто душа, завдяки якій я є те, що я є, цілком відмінна від тіла і набагато набагато легше пізнання, ніж тіло, і навіть якби тіла зовсім не було, душа не переставала бути тим, чим вона є”. Такий висновок прямо суперечить тезі про людину як “машину із кісток і м’яса” і водночас є послідовним розвитком засновників “методу сумніву”,так само як і “машинна модель людини” є цілком послідовним висновком з механічних установок на людину як “частину природи”.

Обидва висновки є результатом “об’єктивістського” тлуначення реальності, яке неминуче “розриає” реальний світ на дві замкнені (принципово несполучні між собою) “зони” – духовну і матеріальну. І єдиний спосіб до якого вдається Декарт, щоб повернути світові втрачену цінність, – звертання до божественної могутності. В концепції Декарта функція бога заключається в гарантії істинності пізнання. Пізнання, яке людина рахує дійсним, можливо лиш здається дійсним, но не являється таким. І лише бог являється гарантом істинності дійсних фактів.В області теорії пізнання Декарт (на відміну від Ф.Бекона) однозначно відстоює раціоналістичну позицію. Декарт не відкидає чуттєве пізнання як таке. Але це пізнання слід піддати детальній (скептетичній) критиці. Також необхідно піддати критиці і міркування розуму, який як, показує досвід, багато раз приводив до помилок. Істинність пізнання, по Декарту, складається з дотовірності сумніваючоїся свідомості – сумніваючогося Я. Тим самим він приходить до “суб’єктивізації” в понятті істинного пізнання, але і в цей же час створює нове розуміння, яке відповідало розвитку тодішньої науки, природознавства. Основним видом пізнання, по Декарту, являється раціональне пізнання, інструментом якого служить розум.