РОБОТА ЖАНА ПОЛЯ САРТРА “ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ – ЦЕ ГУМАНІЗМ”.
У 18 столітті атеїзм філософів ліквідував поняття Бога, але не ідею про те, що сутність передує існуванню. Ця ідея зустрічається в Дидро, Вольтера ба навіть Канта. Людина посідає певну людську природу, стверджує Кант. Вона, будучи “людським” поняттям, є в усіх людей. А це позначає, що кожна окрема людина – лише окремий випадок загального поняття “людина”. Отже, сутність людини передує її історичному існуванні.
Атеїстичний екзистенціалізм є більш послідовним. Він вчить, що, навіть якщо Бога нема, то є принаймні одне буття, у якого існування передує сутності, буття, яке існує перш ніж його можна визначити якимось поняттям; цим буттям є людина, або, з Гайдеґґером, людська реальність. “Існування передує сутності” позначає, що людина насамперед існує, зустрічається, з'являється у світі, а потім визначається.
Для екзистенціаліста людина тому не підлягає визначенню, що від початку нічого собою не являє. Людиною – причому такою людиною, якою зробить себе сама – вона стає лише згодом. Отже, немає жодної людської природи, як і Бога, який її задумав. Людина просто існує, вона не лише така, якою вона себе уявляє, а ще й така, якою хоче стати. І оскільки вона уявляє себе вже після того, як починає існувати, і проявляє після цього волю, то вона – лише те, що з себе робить. Ось перший принцип екзистенціалізму, і саме це називається суб'єктивністю, яку нам ставлять у провину. Але що тут мається на увазі – це те, що людина насамперед існує, людина – це істота, що спрямована майбутнє, усвідомлює, що вона проектує себе у майбутнє. Людина – це насамперед проект, що переживається суб'єктивно. Ніщо не існує до того проекту, нема нічого на осягненому розумом небі, і людина стане такою, яким є її проект буття. Якщо існування справді передує сутності, то людина відповідна за те, що вона є. Таким чином екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття.
Але людина відповідальна не лише за своє існування, а за існування всіх людей. Слово “суб'єктивізм” має два значення, і саме цим користуються опоненти екзистенціалізму. По-перше, воно значить, що індивідуальний суб'єкт сам себе обирає, а по-друге, що людина не може вийти за межі людської суб'єктивності. Саме друге і є глибоким змістом екзистенціалізму. Обираючи себе, ми обираємо всіх людей. Створюючи себе людиною, якою ми хотіли б бути, ми створюємо образ людини, яка вона повинна бути. Ми в жодному разі не можемо обирати зло, отже, обираючи себе, ми затверджуємо цінність обраної нами моделі. Те, що ми обираємо – завжди благо, але воно не може бути благом для нас, не будучи благом для всіх. Обираючи себе, обираємо людину взагалі.
Що розуміється під “тривогою”? Екзистенціалізм охоче заявить, що людина – це тривога. А це позначає, що людина, яка на щось наважується і усвідомлює, що обирає не лише своє власне буття, що вона є ще й законодавцем, що обирає ціле людство, не може уникнути почуття повної та глибокої відповідальності. Ті, хто не відають тієї тривоги, ховають це почуття, біжать від нього. Вчиняючи погано, ми питаємо себе: “А що було б, якби так чинили всі?” – і від цієї тривоги можна втекти, лише проявивши певну нечесність.
Ніщо ніколи не можна довести на 100%, завжди залишається імовірність, що навіть найпереконливіші докази є неправдою. Кожна людина повинна сама судити себе, вона повинна спитати саму себе: чи справді я маю право вчиняти так, щоб людство брало за взірець мої вчинки?Ця тривога властива всім.Кажучи про “занедбаність”, екзистенціалісти кажуть тільки те, що БОГА НЕМАЄ і з цього треба зробити всі висновки. Екзистенціалізм протистоїть тій розповсюдженій світській моралі, яка бажає позбутися Бога з мінімальними видатками. Якщо Бога нема, то все дозволене, тому людина занедбана, вона не має на що спертися ані в собі, ані зовні. Перш за все вона не має виправдань. Якщо існування передує сутності, то посиланням на вічну людську природу не можна виправдовуватися. Отже, немає детермінізму, людина вільна, людина – це свобода. За не існування Бога ми не маємо перед собою жодних моральних цінностей або вказівок. Ми самотні. Людина приречена бути вільною – приречена тому, що не сама себе створила, і все-таки вільна, тому, що, один раз бувши кинута у світ, відповідає за все, що робить. Екзистенціаліст не вірить у всесильність пристрасті. Людина відповідальна за свої пристрасті. Людина не може отримати допомогу на Землі у вигляді якогось знаку, даного їй як орієнтир. Людина розшифровує всі знаки, як їй заманеться. Отже, не маючи жодної підтримки ззовні, людина мусить щоразу наново винаходити людину. “Людина – це майбутнє людини”: цей чудовий вислів Понжа слід розуміти так, що, якою б не була людина, вона має попереду невідоме майбутнє.
Сартр пояснює занедбаність на прикладі молодого чоловіка, що стояв перед дилемою: покинути матір і піти на війну заради нації або покинути націю і лишатися з матір'ю. Він вагався, і ніщо, а надто християнська мораль, не могло йому допомогти. Він розумів, що головне – сило почуття, отже, те, що викликає в нього найсильніше почуття, і мало бути виходом. Але почуття створюється вчинками, тому людина не може звернутися до почуття , щоб ним керуватися. Людина не може шукати в самій собі істинний стан, що підштовхне її до дії, і вимагати певної моралі, яка б вказала, як діяти. Хлопець звернувся до Сартра, а Сартр, зрозумівши, що юнак не схиляється до жодного з виходів, міг сказати лише: “Ви вільний, обирайте!”