Питання смерті очима філософів і мислителів

Як вважає Морен “Неандертальські поховання свідчать не тільки про вторгнення смерті в життя людини, а й про антропологічні модифікації, які зробили таке вторгнення можливим і спровокували його”.(14;94)

Перш за все, безперечно, - це прогрес об‘єктивного знання. Смерть не тільки визначається як факт, що визнається й тваринами (до того ж вже вміють “прикинутись мертвими”, щоб обдурити ворога), вона не тільки відчувається як згуба, зникнення, непоправна втрата (це може відчувати і мавпа, і слон, і собака, і птах) і вона осягається ще й як перетворення, перехід із одного стану в інший.

Більше того, смерть, очевидно, вже уявляється хоч і не як “закон” природи, але як щось майже неминуче, примусове для всього живого.

У будь-якому разі, звернувши увагу як на саму присутність померлих, так і на наявність ідеї смерті поза її безпосередньою далістю, у неандертальців ми можемо відзначити наявність думки, не повністю затопленою тим, що безпосередньо відбувається перед очима, тобто ми виявляємо присутність часу у свідомості. Зв‘язані між собою усвідомлення трансформації, усвідомлення примусової необхідності й усвідомлення часу вказують на появу у sapiens‘a нового складнішого ступеня свідомих знань, їх нової якості.

Одночасно з реалістичним усвідомленням трансформації віра в те, що ця трансформація (нове народження чи життя “двійника”), показує, що у сприймання реальності втручаються витвори уяви, у сприймання світу втручається міф. Відтепер такі уявлення будуть водночас і виступати продуктами людської долі, і визначати її.

Тоді як гробниці сигналізують про наявність міфа і його силу, поховальні церемонії сповіщають про присутність і силу магії. “Справді, похорон, -як вважає Морен, -являє собою ритуал, який сприяє здійсненню переходу в інше життя належним чином, - тобто захищаючи живих від дратівної дії смерті (звідси, можливо, виникає і культ померлих) і від зв‘язаного з нею розкладу (звідки, можливо, виникає жалоба, яка ізолює близьких від покійника) ”.(14;101) Так у sapiens’a складається цілий міфологічний апарат, мобілізований, аби дати відсіч смерті.

Магія, ритуал і міф сакралізують правила організації суспільства і, тим самим, підсилюють владарювання чоловічого класу, даруючи йому виправдання трансуендентального характеру. Чоловічий клас, зрештою, затоплює ключові магічно-релігійні позиції, монополізуючи спілкування з духами, які лякають жінок і дітей. Щодо жінок, то вони не зовсім позбавлені магічної зброї: чоловіча влада мусить рахуватися з жіночим принципом родючості й поважати його – як в межах космічного, так і в межах соціально-антропологічного порядку; влада чоловіків контролює лише членів мисливства, війни, організації. Що ж стосується молоді, магічний контроль над нею значно більш всеосяжний; він здійснюється через ритуал ініціації. З допомогою ініціації клас дорослих чоловіків розчленовує на дві соціологічні частини біологічний континуум дорослішання, у такий спосіб довершуючи розрив, який не дає змоги сформуватися класові молодих, і встановлюючи абсолютний контроль над правом входження у дорослий світ. Ця операція здійснюється шляхом випробувань і знущань, кульмінацією яких служить церемонія смерті-воскресіння, коли дитина, що стає чоловіком, дістає нове ім‘я і стає новою особистістю. Так класова влада зміцнюється під прикриттям грандіозної міфологічно-космологічної процедури, в якій беруть участь духи й боги .

Магія, міф і ритуал наділені тут такою правдоподібністю і такою силою переконливості в плані їх наказів і заборон, що придушення і покарання часто стають зовсім непотрібними.отже, усе вказує нам, що усвідомлення смерті, яке з‘являється у sapiens’a , створюється взаємодією об‘єктивної свідомості, яка визнає факт смертності, і свідомості суб‘єктивної, яка стверджує якщо не безсмертя, то, принаймні, можливість трансформації. Ритуали, які стосуються смерті, одночасно й висловлюють травму, що викликається ідеєю знищення, й пом‘якшують, і заклинають її. Похорон - у всіх відомих нам суспільствах sapiensiv – відображає одночасно і саму кризу, і подолання цієї кризи і з одного боку муки відчаю, з другого – втіху надії. Все, таким чином, підказує що смерть спостигає homo sapiens’a як непоправна катастрофа, що віднині він буде носити в собі особливе занепокоєння, острах життєвою проблемою, яка обтяжує життя. Однаковою мірою все підказує, що людина ця не просто не просто відмовляється від смерті, вона спростовує її, переборює, розв‘язує у міфі і у магії.

Та справді глибоким і фундаментальним виявляється не просте співіснування цих двох свідомостей, а їх тривожне життя в єдиній двоїстій свідомості: хоча дві ці свідомості дуже по-різному комбінуються між собою у різних індивідів, у різних суспільствах (як і життя різною мірою насичене смертю), жодну з них не усуває до кінця інша, і все відбувається так, ніби людина щиро намагається сама себе обдурити, ніби вона – істерик, за давнім клінічним визначенням, який перетворює в об‘єктивні симптоми те, що йде від його суб‘єктивних тривог.

Отже, між суб‘єктивним і об‘єктивним баченням існує розрив, який смерть перетворює на справжню прірву, заповнювану міфами, ритуалами іншого життя, що врешті-решт здійснюють інтеграцію смерті. Sapiens, таким чином кладе початок дуалізму суб‘єкта і об‘єкта, їхньому нерозривному зв‘язку, а за разом – їхньому непереборному розриву, який пізніше у тисячі способів намагатимуться перебороти всі релігії й філософії. Людина вже, фактично, відмежовує свою долю від природного фатуму, переконуючи себе, що продовження життя підвладне природним законам подвоєння й метаморфози. Виходить, що в ній збагачена об‘єктивність інтерферує із збагаченою суб‘єктивністю, оскільки обидві вони відповідають прогресу індивідуальності.