Питання смерті очима філософів і мислителів
Дві її риси кидаються в очі кожному. Перша вразливо нова і протилежна всьому, що ми бачили в минулі віки; суспільство уникає смерті, якщо тільки мова не йде про видатних діячів держави. Ніщо не оповіщає в місті перехожих про те, що щось сталося. Старий чорний із сріблом катафалк перетворився в самий звичайний лімузин, непомітний в потоці вуличного руху. Смерть більш не вносить в ритм життя суспільства паузу. Людина зникає миттєво. В містах все здається так, ніби ніхто більш не вмирає.
Друга риса нового відношення до смерті не менш вразлива. Звичайно, і раніше протягом довгих віків, образ смерті і сприйняття її мінялися, але як повільно! Маленькі зміни відбувалися так довго, розтягувалися на цілі покоління, що сучасники їх просто не помічали. В наш час повний переворот в нравах виник на протязі життя одного покоління. “у дні моєї молодості жінок, які носили траур, було не видно з-під чорних вуалей і шовків. В буржуазних сім‘ях діти, які втратили бабусю, ходили в фіолетовому. Моя мати після 1945р. останні двадцять років свого життя носила траур по сину, який загинув на війні. А сьогодні… ”(1;455)
Так, Ар‘єс правий, раніше було зовсім не так як сьогодні. Бистрота і різкість змін зробили їх непомітними. Їх знають, обговорюють, про них ведуть свої досліди соціологи, готують телевізійні передачі. Вигнана суспільством через двері, смерть знову входить у вікно, повертається так швидко, як і зникла.
Дещо суттєво змінилося до кінця XIX ст. у відношеннях між помираючим і його оточенням. Звичайно, у всі віки людина почувала себе погано, коли взнавала, що кінець її близький. Але люди минулого вміли це почуття перемогти. То була частина звичного ритуалу смерті: товар, лікар або священик попереджують людину про наближення кінця. Але з середини минулого століття цей обов‘язок став здаватися близьким хворого обтяжливим.
намагання приховати наближення смерті веде до спроби відкласти на саму останню хвилину все, що може навіяти вмираючому думку про швидкий кінець, і особливо підготовку того публічного акту, яким колись була смерть. Навіть у самих релігійних і набожних сім‘ях входить на початку XX ст. у звичай кликати священика лише тоді, коли його поява вже не може слугувати роковим знаком: наприклад коли хворий вже без свідомості або в агонії.
Смерть вже не тільки навіює сирах, але й тривожить душу, як усяке відразливе видовище. Вона стає непристойною, як деякі фізіологічні відправлення людини. робити смерть публічно тепер не потрібно. Більше не є можливим, щоб хто-небудь входив до кімнати помираючого, де пахне мочою, потом, брудними простирадлами. входити туди дозволяється лише самим близьким, здібним перебороти відразу і тим, чиї послуги для хворого необхідні. Формується новий образ смерті: смерть жахлива і прихована. Ії ховають саме тому, що вона брудна і жахлива.
Кімната помираючого перемістилася з будинку в лікарню. Лікарні віднині єдине місце, де смерть може уникнути публічності або того, що від неї зосталося, оскільки публічність, вмирання на очах у багатьох людей сприймається тепер як дещо несумісне, неподобаюче. Лікарня тому стає місцем одинокої смерті.
Отже, з початку XX ст. суспільство психологічно готове до того, щоб віддалити від себе смерть, позбавити її характеру публічної церемонії, зробити її чисто приватним актом, в якому беруть участь лише самі близькі, а в подальшому від нього відсторонюється і сім‘я, коли загальноприйнятою стає госпіталізація смертельного хворого. Комунікація між вмираючим або вже мертвим і живими зникає після того, як зникає звичай останніх прощань і настанов. Але фінальним кроком була відмова від траура.
До середини XX ст. в найбільш обуржуазнених і проникнутих індивідуалізмом частинах Заходу складається нова ситуація. Виникає впевненість, що публічний вияв скорботи, а також довге вираження горя втрати в особистій сфері є дещо хворобливе. приступ сліз рахується нервовим припадком. Скорбота – це хвороба. Проявлення її – означає проявляти слабохарактерність. Період траура – це більше не час мовчання людини. Ні, це період мовчання самого оточення: в будинку, де недавно хтось помер, не дзвонить телефон, люди їх уникають. Людина в траурі ізольована, вона немов би в карантині, наче заразний хворий.Отже, подібно тому як декілька поколінь тому назад в суспільстві вважалося непристойним говорити про секс, так після зняття з полової сфери всіх табу ці заборони і заговор мовчання перенесені на смерть. Тенденція до витіснення її із колективного пізнання, постійно наростаючи, досягає апогею у наш час, коли, за твердженням Ар‘єса і де-яких соціологів, суспільство веде себе так, ніби взагалі ніхто не вмирає і смерть індивіда не пробиває ніякої брехні в структурі суспільства. В найбільш індустріалізованих країнах Заходу кончина людини обставлена так, що вона стає справою одних тільки лікарів. Похорони проходять простіше і коротше, кремація стала нормою, а траур і оплакування покійника сприймаються як свого роду душевне захворювання. Покійника бальзамують, наряджають і рум‘янять, з тим щоб він виглядав більш юним, гарним і щасливим, ніж був при житті.