Проблема загальності естетичного почуття у трансцендентальній естетиці Канта

Згідно з цим принципом уява творить образ вільно, не керуючись ніяким поняттям, що збігається з вимогами розсудку. Цей принцип відповідає нашій пізна-вальній здатності. Ним керується рефлективна здатність до судження. “Рефлек-тивна здатність до судження, якщо вона бере участь у процесі пізнання, має значення лише регулятивного принципу, який керує науковим дослідженням, — вважає П. Гайденко, — але не значення конститутивного принципу, який дає лише розсудок”7. Стосовно природи рефлективна здатність до судження не може “пояснити або, точніше, визначити її, або дати для цього об’єктивну визначальну основу всезагальних понять природи... цього зробити вона не спроможна” за Кантом, вона рефлектує “відповід-но до свого суб’єктивного закону, відпо-відно зі своєю потребою, але водночас відповідно до законів природи”8, тобто відповідно до поняття, яке містить у собі основу діяльності предмета. Це поняття є цільовим, оскільки принцип рефлективного судження, тобто принцип, який керує переходом від часткового до загального, обгрунтовує його та виправдовує, відображає природу у її багатоманітності. Це поняття не виражає жодного визначення природи, жодного акту свободи, а є умовою, завдяки якій можливо розглядати природні об’єкти в порівнянні з універсально-послідовним досвідом, який виправдовує акт свободи. Здатність до судження, за Кантом, є чимось проміж-ним між розсудком як визначальним від-повідно до законів необхідності (світ феноменів) та розумом як таким, що визначає чистий акт свободи. Вона пов’язана з тією сферою досвіду людини, де антитеза між феноменом та ноуменом породжує усвідомлення їх внутрішньої єдності. Кант до цієї сфери відносить естетичний досвід, передвизначений апріорним принципом доцільності.

Доцільність у предметі може бути представлена таким чином: суб’єктивно, як узгодження його форми (при першому з ним знайомстві і до виникнення будь-якого поняття) з нашою пізнавальною здатністю, оскільки виникає потреба по-єднання інтуїції й поняття в акті пізнан-ня, та об’єктивно, як узгодження його форми з можливістю відповідності самої речі випереджаючому поняттю, що міс-тить у собі основу цієї форми. У першому випадку уявлення про доцільність прий-має характер почуття безпосереднього задоволення і визначає властивості краси предмета. Судження виступає тут як естетичне судження, яке засноване на почутті задоволення або смаку. Почуття задоволення є позитивним усвідомленням до-цільності предмета, але за умови спів-віднесення зі станом суб’єкта, а не поняттям об’єкта. Назва “естетичне судження про об’єкт” указує, що хоча певне уявлення співвідноситься з об’єктом, але у судженні мається на увазі не визначення об’єкта, а суб’єкт та його почуття”9. Кант усю картину світу ставить у залеж-ність від цінності та значення суб’єкта і його засобів пізнання. У другому випадку уявлення про доцільність набирає характеру об’єктивного судження про телеологічну структуру предмета. Судження тут є телеологічним.

Кант розрізняє вільну та привнесену красу. Вільна краса не передбачає ніякого поняття про те, чим має бути предмет. Привнесена — передбачає подібне поняття в довершеності цього предмета від-повідно до даного поняття. Насправді ж лише за умови оцінки вільної краси судження смаку є чистим судженням. В оцінці привнесеної краси судження смаку не є естетично чистим, бо воно залежить від судження розуму стосовно довершеності або внутрішньої доцільності предмета. До того ж, воно має на увазі наявність ідеалу, який зумовлений розумом, стосовно якого прекрасне в такому разі стає символом. Найвищий ідеал краси — це людина, оскільки як істота розумна вона є носієм власної цілі.Таким чином, чисто “прекрасне, — пише Кант, — є судженням, яке у своїй основі має чисто формальну доцільність, тобто доцільність без цілі, зовсім незалежно від уявлення про добро, тому що добро передбачає об’єктивну доцільність, тобто співвідношення предмета з певною метою”10. Отже, доцільність у естетичному досвіді не стосується предмета як суті, вона пов’язана з формою його уявлення у зв’язку з структурою суб’єкта, що пізнає. Вона суб’єктивна не в значенні того, що предмет як певна даність вважається відповідним бажанням і волі суб’єкта, а в значенні того, що уявлення про нього відповідають загальній внутрішній природі пізнавальних здібностей взагалі, незалежно від будь-якого особливого визначення.

Доцільність прекрасного предмета являє нам той випадок, коли немає переваги ні розсудку над уявою (поняття не виступає у своїй однобічності, і, як говорить Кант, “неможливо побачити намі-ру”), ні уяви над розсудком (багатоманіт-ність і єдність урівноважують одна одну). Тобто естетичне задоволення є задоволенням, зумовленим станом гармонійної відповідності двох здатностей — уяви, яка є вільною, та розсудку, який привносить закономірність. Якщо ці звичайно протилежні моменти будуть приведені у відповідність, яку Кант називає “грою”, то суб’єкт відчуває цю відповідність, цю “гру” як естетичне задоволення, а уявлення, яке викликає естетичне задоволення, — як “прекрасне”. У загальності цього принципу, тобто відповідності між уявою та розсудком, полягає пояснення загальності та необхідності судження сма-ку, хоча воно є частковим судженням. “Доцільність саме й має своїм принципом ідею наявності загального у частковому, розумоосяжного у чуттєво сприйнятому”11.

У понятті доцільності Кант розвиває традиційну лінію метафізичної думки, яка в механічному поясненні світу за XVII—XVIII ст. вичерпала себе як концепція кінцевих причин. Проте збіг гармонійно доцільної структури Всесвіту та її естетичної цінності, що бере свій початок у філософії Плотіна й розробляється неоплатонічною течією доби Відроджен-ня, поновлюється наприкінці XVII ст. у Шефтсбері, знаходить свою теоретичну основу в системі Ляйбніца, з тим щоб із кантівською критикою в новому вигляді відродитися у романтичній думці.