МАЙБУТНЄ: ПРОБЛЕМИ ПРОГНОЗУВАННЯ

Є принципова різниця між прогностикою і футурологією, яку чимало західних вчених намагаються представити як окрему науку про майбутнє. Оскільки передбачення і прогнозування є однією з найважливіших функцій науки взагалі, штучне виділення їх в окрему галузь навряд чи доцільне. Інша річ, коли мова йде про розробку специфічних методів і прийомів прогнозування, що і є предметом прогностики. До речі, такий погляд висловлюють не тільки вітчизняні вчені, а й такий міжнародний орган, як Інститут соціального розвитку при ООН. Його спеціалісти визначають прогностику як "спосіб розгляду соціальної реальності з використанням усіх доступних інструментів, а не як науку, що має специфічний предмет".

Однією з найважливіших функцій прогностики експерти ООН вважають вчасне інформування широких кіл громадськості про проблеми, що можуть виникнути в окремій країні чи перед людством взагалі, про шляхи досягнення певних цілей соціально-економічного розвитку на різних рівнях.

Передбачення має комплексний характер, в його основі лежить такий принцип діалектики, як всебічне охоплення предметів. Воно пов'язане з мисленим "випередженням" розвитку самого предмета і умов його існування. Передбачити — означає відповісти, яким чином і чому розвиватиметься даний предмет, які особливості й умови цього процесу розвитку і який його можливий результат. Наукове передбачення дає принципово нове знання про об'єкт, що здобувається в результаті всебічного дослідження і відображає нові аспекти прийдешнього явища чи предмета. Тому це знання виступає новим у всій системі знань.

У процесі пізнання людина поглиблює свої знання, розкриває майбутнє, прийдешнє, перевіряючи їх на практиці. Суспільно-історична практика є не тільки джерелом пізнання, а й єдиним критерієм істинності його результатів. Нові висновки, одержані в процесі пізнання, визнаються вірогідними лише тоді, коли конкретні дії людей, побудовані на цих висновках, дають передбачені результати. Збіг передбаченого результату, сформульованого на основі нових знань, з практичним результатом, досягнутим із урахуванням цих же нових знань, є підставою переконання у вірності відображення людьми властивостей і певних законів об'єктів.

Отже, тільки в процесі практичної діяльності відбувається перевірка вірогідності передбаченого, відмежування від вигаданого, надуманого, ілюзорного пророцтва. Практика дає можливість гіпотезі перейти в наукову теорію, а можливий передбачений факт робить фактом дійсності. Вищезгадані методологічні положення про роль суспільно-історичної практики у процесі пізнання дають можливість правильно зрозуміти специфічність співвідношення суб'єкта й об'єкта в науковому передбаченні, а також категорій емпіричного і теоретичного, конкретного й абстрактного, історичного і логічного, можливості й дійсності, випадковості й необхідності і т.д.

Однією з проблем, вирішення якої дало б можливість підвищити надійність та обгрунтованість прогнозів, а, отже, науковий рівень управління соціальними процесами, є розробка принципів верифікації прогнозів (їх істинності, обгрунтованості, надійності).

Верифікація прогнозу, тобто визначення ступеня його відповідності дійсному стану об'єкта в майбутньому, що прогнозується, практично можлива лише до завершення періоду упередження. Але вже на заключних етапах розробки прогнозу можлива і бажана відносна (попередня) верифікація — визначення ступеня відповідності прогнозу вимогам сучасної науки, тенденціям розвитку суспільної практики; ступеня достовірності прогнозу (тобто ймовірності здійснення передбачуваного у заданий часовий інтервал); обгрунтованості (тобто відповідності теорії практиці). Досвід свідчить, що верифіковані таким чином прогнози виправдовуються з високим ступенем ймовірності, і, крім того, вони служать надійною орієнтованою інформацією для управління.

У відносно простих випадках роль верифікації відіграють експертні опитування (оцінки). У більш складних випадках потрібні спеціальні процедури, наприклад, верифікація шляхом: 1) розробки прогнозу методом, що відрізняється від уже застосованих; 2) зіставлення прогнозу з іншим, отриманим з інших джерел інформації; 3) перевірки адекватного прогнозу у ретроспективному періоді; 4) аналітичного або логічного дослідження прогнозів; 5) додаткового опитування експертів; 6) спростування критичних зауважень опонентів; 7) вияв та врахування джерел можливих помилок; 8) порівняння з думкою найбільш компетентного експерта.Соціальне прогнозування базується на аналізі інформаційного масиву — сукупності даних, які приведені в певну систему наукових фактів і характеризують об'єкт прогнозування. До складу інформаційного масиву входять найрізноманітніші джерела: періодична преса, політичні огляди і звіти, статистичні дані, звіти про зарубіжні відрядження спеціалістів, дані анкетних опитувань експертів, радіопрограми, політичні заяви, ноти урядів, особові характеристики політичних лідерів, оцінки їхніх світоглядно-політичних переконань, монографії, дисертації тощо.

Інформацію про об'єктивні й суб'єктивні сторони життя суспільства не можна дістати тільки методами прямої статистики; тут потрібні конкретно-соціологічні, соціально-психологічні та інші дослідження.