Дмитро Донцов і його філософські погляди
Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітар¬ну думку справив глибокий аналітик і дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973). Уродженець півдня України (Мелітополь), він жив, навчався, пра¬цював у різних країнах. Невпинні життєві мандри без¬перечно надали йому можливість порівнювати різні си¬стеми правління, ідеологічні та світоглядні концепції, зрештою, суспільні звичаї та національні пріоритети. Д.Донцов був організатором і головним редактором журналу "Літературно-науковий вісник" (Львів, 1922-1932), у якому друкувався увесь цвіт української нації і який фактично продовжив традицію інтенсивного духов¬ного пошуку, започатковану у Львові І.Франком та М. Грушевським.
З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали засадами ук¬раїнського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною аргументацією, динамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці по¬слідовно проведена ідея самостійної, сепаратистської української держави. У філософському плані Д.Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиля¬ючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Донцова ідеям радикального ніцшеанства. Посилаючись на Ф.Ніцше, Д.Донцов за¬суджує "товариськість" як слов'янську рису, а натомість закликає: "Бути не¬вблаганним і твердим до себе, щоб бути невблаганним і твердим до ворожих спільнот, і сил зовнішнього світу, і власної спільності" (Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич, 1991. -с. 207, 211).
Що ж до творчості Д. Донцова (1883—1973), то в ній випукло знайшла своє відображення політична філософія діаспо¬ри. Донцов прожив довге життя. Погляди його суперечливі. Розпочавши політичну діяльність як член УСДРП, він у 1913 р. пориває із соціалістичним рухом, а в 1917 р. в Києві стає провідним діячем націоналістичної Партії хліборобів-демократів. Відтоді теоретична і практична діяльність Донцова Пов'язана з розробкою і захистом ідеології українського націоналізму. Тео¬ретичні засади так званого українського інтегрального націо¬налізму, а також концепцію національної еліти Донцов виклав у багатьох творах. Найбільш значущими є «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944), «Хрестом і мечем» (1967), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Клич доби» (1968) та ін.
Філософським фундаментом світогляду Донцова стали во¬люнтаризм і ірраціоналізм. Наші провансальці, підкреслював він, будували свій національний світогляд на припущенні, що розум — це головний мотор психічного життя. Насправді ж, як пише Донцов, це глибока помилка. Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви. Вчений доходить висновку: «Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучатися з могутнім національним ін¬стинктом, він мусить черпати свій зміст не в відірваних заса¬дах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, а лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в її амотивній, ірраціональній волі до життя і панування» .
Звичайно, соціальні катаклізми в суспільстві, що були ви¬кликані першою світовою війною і подіями, які відбувалися після неї, давали можливість Донцову зробити висновок про ірраціональний хід історичного процесу, про неможливість розумово вплинути на події, що відбувалися навколо. Проте Дон¬цов стверджує думку про неспроможність розуму взагалі, про те, що не розум, а воля є рушійною силою розвитку суспільства. Він піддає критиці також історизм, просвітництво, ідеї лібе¬рального індивідуалізму та соціального партикуляризму. А принцип ірраціоналізму вчений застосовує при аналізі фено¬мена нації. З його погляду, підсвідоме, ірраціональне відіграє вирішальну роль в житті нації, яка, в свою чергу, є вінцем розвитку людського життя. І не індивідуум, а нація мусить бути об'єктом турбот держави і суспільства.
Донцов також вважає, що у взаєминах між націями діє універсальний закон боротьби за існування. Теорія Дарвіна з'ясовує поступ перемогою сильнішого над слабким у постійній боротьбі за існування. Отже, застосовуючи теорію Дарвіна, Донцов доходить висновку, що в боротьбі за існування пере¬магають сильніші нації, які мають право панувати над слабкі¬шими. Така позиція об'єктивно виправдувала агресію сильного проти слабкого, агресію націй сильних проти націй слабких. Подібно до того, як в марксизмі теорія класового антагонізму оголошувала боротьбу між класами, позиція соціал-дарвінізму, на якій стояв Донцов, оголошувала непримиренними, антаго¬ністичними взаємовідносини націй. Таким чином, Донцов фак¬тично визнав право сили законом життя націй. Тому, як спра¬ведливо зазначив В. Лісовий, утвердження антагонізму між націями привело Донцова до позиції боротьби не проти зла в людях, а проти самих людей, не проти чогось поганого в іншій нації, а проти самої нації. Звідси випливало виправдання полі¬тики національного гноблення за принципом «перемагає той, хто сильніший».Волюнтаризм у філософії привів Донцова до заперечення яких би то не було закономірностей у взаємовідносинах між націями, до свавілля як принципу, що визначає ці взаємовід¬носини.
«В ще більш чистім виді (ніж у насолоді риском і в героїз¬мі) виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім стремлінні до неї, в жадобі панування» ,— пише Донцов. Він вважає, що агресія, експансія, втручання в сферу існування ін¬ших, яка є підставою волі влади, має своєю кінцевою перед¬умовою боротьбу.