Категорії діалектики і загально-наукові поняття

Виявлення субстанціональної якості є основою для пі¬знання кількісної визначеності специфічної якості. Іншими словами, цілком відносний характер якості зумовлює її ви¬значеність. Через це кількісні зміни — це такі зміни (вели¬чин, елементів, структур, функцій тощо), які здійснюються в межах даної якості. Ці зміни, які самі ще не перетвори¬лися у свою протилежність, є якісними змінами.

Якість не може інакше себе заперечувати, як через свої внутрішньо-якісні зміни. Це—перша заперечуваність. її змістом стають кількісні зміни. Чому вони відбуваються? Суспільство, яке реалізує свій саморозвиток, що відтворює і розвиває свої внутрішні суперечності, відтворює і розви¬ває зовнішню суперечність між собою і природою. Розви¬ток продуктивної сили людство здійснює шляхом викори¬стання самих сил природи.

У відповідності з рівнем пізнання, предметом досліджен¬ня стають різні сторони об'єкта, які визначають рівні якіс¬ного і кількісного аналізу. В міру розвитку пізнання зв'язок кількісного і якісного аналізу ущільнюється аж до їх «вза¬ємопроникнення».

Зазначена категорія посідає особливе місце в діалектич¬ному відношенні кількості і якості. Суть цього відношення у найзагальнішій формі в тому, що це — взаємоперехід. З цього боку він являє собою специфічну форму «ядра» ді¬алектики. Специфіка взаємопереходу полягає у взаємопереході не взагалі протилежностей, а якості й кількості: кіль¬кість переходить у нову якість, а стара якість — у кількіс¬ну визначеність нової якості.Оскільки це діалектичний перехід, то його внутрішню форму становить заперечення заперечення. Отож, кожна із сторін цього переходу характеризується діалектичним за¬переченням, тобто в цьому переході щось долається, щось зберігається. Якщо врахувати, що суперечність є тим, що «вирішується і відтворює себе», то в ній немає «стрибків», бо вона вся складається із «стрибків». Однак «стрибок» є і запереченням заперечення, через те він завжди являє со¬бою єдність як знищення, так і виникнення, тобто він є ста¬новленням, єдністю буття і небуття. У цьому разі він є ста¬новленням нової якості і її кількісної визначеності.

Але становлення якості не є якістю, а його протилеж¬ністю є «невизначеність». Аналогічно можна сказати й про кількісну визначеність становлення, тобто за своїм змістом воно є «невизначеністю», в якій знято протилежність між переходами одного в одне, якістю і кількістю. В момент переходу вони (якість і кількість) ні те, ні інше, але щось третє, що містить в собі лише зародки їх відмінностей. З ін¬шого боку, в момент «стрибка» міра переходить у безмежне, кінцеве — в безконечне. Тому тут «стрибок» постає «пе-рервністю поступовості»: перервність поступовості розвит¬ку якості і порушення його (розвитку) міри і в той же час поступовості кількісних змін, їх нагромадження, яке про¬риває межу міри.

«Поступовість» і «стрибок» — дві нерозривно пов'язані сторони єдиного процесу розвитку. Діалектична єдність цих сторін обумовлює як послідовність, так і якісне розрізнення між послідовними етапами у розвитку того або іншого яви¬ща. Ця розрізненість і зв'язок, як відомо, знаходять своє відображення у еволюції та революції як етапах розвитку природничо-історичних процесів.

Категорії діалектики

З’ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв'язок, взаємо¬дія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Що відображають такі категорії?

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі ло¬гічні операції мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями; а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнан¬ня передавати його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки речей, не переванта¬жуючи пам'ять переліком конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.

Виділення загального у речах і явищах дійсності — нелегка і складна справа. Людина має п'ять органів відчуття (зір, смак, слух, нюх, до¬тик). З їхньою допомогою вона пізнає лише конкретні речі. Загальне виділяється у процесі мислення, тобто воно є опосередкованим про¬цесом мислення, а не безпосереднім. Як же бути? Чи є істинним пізнання на рівні мислення, якщо загальне ми не сприймаємо безпо¬середньо? Це питання було предметом тривалої дискусії між філосо¬фами. Згадаймо, наприклад, Д.Локка, який стверджував, що загаль¬не, оскільки воно не дано у відчуттях, є "вигадкою". І.Кант вважав, що суть речей ми взагалі не можемо з'ясувати, оскільки суть речей непізнавана. Ми можемо пізнати лише явища. Гегель, навпаки, твер¬див, що зміст пізнання якраз і полягає в пізнанні загального, а не конкретного. Виділення загального, створення понять — це, за Гегелем, найістотніше і найважливіше в процесі пізнання. "Поняття, — писав він, — є істинно першим, і речі суть те, що вони суть, завдяки діяльності притаманного їм... поняття". Перебільшуючи роль понять, Гегель з презирством ставився до тих філософів, котрі задовольняли¬ся емпіричним рівнем пізнання, називаючи їх "жуками", що риються в купі гною.